– Я бувала у різних місцях. І не завжди таких, про які зручно розповідати за вечерею, – додала ледь дражливо, аж він примружився – ніби йому вдалося спіймати її на слові так само, як їй його.

– Це… у якому сенсі?

Вона знову ледь усміхнулася – майже невинно.

– У тому, що інколи найцікавіші речі трапляються там, куди вас не повели б гіди.

Жуано-Мануел ковтнув віскі, трохи швидше, ніж планував.

– І… що це були за місця? – спитав він уже з явним інтересом.

– О, різні, – вона злегка знизала плечима і відчула, як погляд співбесідника миттєво зреагував на цей рух. – Підвали, мансарди, квартири без гарячої води… іноді навіть без меблів. Зате з людьми, які годинами сперечаються про речі, що не мають жодного практичного сенсу.

Вона зробила паузу і додала, ніби між іншим:

– І чомусь саме там ніхто не намагається виглядати більшим, ніж є.

Син фабриканта тихо хмикнув, але вже без колишньої впевненості.

– Ну… це, мабуть, тому, що їм і нема що втрачати.

Ана Лорена повернула до нього погляд.

– А ви вважаєте, що цікавість – це те, що можна втратити?

Він відкрив рот… і закрив. Повів молодими вусиками. 

– Ви… складна співрозмовниця, знаєте?

– Невже? А мені здавалося, що я говорю дуже просто.

Черговий розділ "Нашої отрути" вже на сайті.