Часто у блогах чи соціальних мережах натикаюся на поділ письменників на «архітекторів» і «садівників», і щоразу ловлю себе на думці, що ця класифікація ніби й зручна, але водночас занадто спрощує те, як насправді народжується текст. Архітектори, мовляв, усе продумують заздалегідь: сюжет, повороти, характери, фінал, тоді як садівники дозволяють історії рости самій, спостерігаючи, куди вона їх поведе.

Але якщо чесно, то в якийсь момент розумієш, що чистих «типів» майже не існує, бо навіть найретельніший план рано чи пізно починає тріщати під тиском живих персонажів, які раптом відмовляються діяти за сценарієм, і тоді доводиться імпровізувати, відпускати контроль, слухати історію. І навпаки, коли пишеш інтуїтивно, без чіткої структури, все одно настає момент, коли потрібно зібрати себе і текст докупи, вибудувати логіку, побачити цілісність.

Я коли пишу, взагалі не можу працювати з таблицями чи схемами, бо замість допомоги вони тільки заважають, сковують і ніби відрізають історію від життя. У мене не виходить сконструювати сюжет наперед, бо щойно я починаю це робити, з’являється дивне відчуття штучності, ніби я намагаюся нав’язати героям щось чуже.

Мої персонажі існують самі по собі, вони говорять, діють, помиляються без мого дозволу, а я швидше не творець, а той, хто уважно слухає і записує. І щоразу, коли я намагаюся втрутитися й повернути їх "у правильний бік" з точки зору логіки чи літературних правил, усе раптом перестає працювати, історія ніби чинить опір.

Але цікаво, що наприкінці все змінюється, бо тоді я вже дивлюся на текст інакше: аналізую, чи всі лінії доведені до кінця, чи розкриті таємниці, чи немає провисань, і тут у мені прокидається той самий “архітектор”, який акуратно складає все в єдину конструкцію.

Тому, мабуть, я не зовсім чистий “садівник”, хоча саме в процесі написання відчуваю себе ним на всі сто, але десь у фіналі все ж з’являється потреба навести лад у цьому живому хаосі, і, можливо, саме в цьому балансі і є мій спосіб розповідати історії.

А ви який тип?