Наступні два тижні перетворилися на дивне, невагоме марево. Світ навколо Анастасії ніби набув чіткості та яскравості, яких раніше не мав. Кожен ранок починався з передчуття, а кожна лекція з макроекономіки ставала головною подією дня.
Микита Андрійович більше не ховався за маскою холодної байдужості. Навпаки, він перетворив навчальний процес на витончену інтелектуальну гру, де головною фігурою була вона.
— Анастасіє, як ви вважаєте, модель Солоу в даному контексті — це утопія чи неминучість? — він запитував це, стоячи біля вікна, і сонячне світло, проходячи крізь жалюзі, креслило на його обличчі та плечах золотисті смуги.
Настя піднімалася, відчуваючи на собі десятки заздрісних поглядів, але бачила лише його. Вона відповідала впевнено, аргументовано, іноді навіть зухвало. І щоразу, коли вона закінчувала, Микита ледь помітно кивав, а в кутиках його вуст з’являлася та сама горда посмішка. Це була їхня таємна мова. Дуель, у якій не було переможених.
Одного разу в бібліотеці, коли він допомагав дівчині з одним завданням, напруга стала майже відчутною фізично. Микита нахилився над її зошитом, щоб виправити помилку в графіку. Його плече торкнулося її плеча, а довгі пальці, стискаючи ручку, «випадково» накрили її долоню. Настя затамувала подих. Він не прибрав руку. Навпаки, він затримався так на кілька секунд довше, ніж вимагала пристойність. Його тепло просочувалося крізь її шкіру, прискорюючи пульс до критичної позначки.

Що було далі читайте в книзі "Мій коханий викладач"