– Отже, сеньйор Вітор, – нарешті заговорив капітан – повільно, навіть наче лінькувато, граючи кульковою ручкою в пальцях, – як щодо вашої лекції два тижні тому? Ви сказали студентам, що „держава, яка б’є своїх дітей на вулицях, втрачає право називатися державою”. Це ваші слова?

Чоловік навпроти злегка випростався на стільці.

– То ось у чому справа! – відгукнувся він надто гострим після мовчанки голосом. – Це була… дискусія, ми обговорювали Камю. „Бунтівна людина”. Я лише…

– Лише, – м’яко підхопив капітан Раул. – Ви лише порівняли дії поліції з насильством режиму. Лише сказали, що студенти мають право чинити опір. Лише порадили їм читати… – він знову зазирнув у теку, хоча чоловік був чомусь упевнений, що він знає все напам’ять, – Маркузе і Фанона. Все „лише“.

Він витягнув з теки аркуш із машинописним текстом.

Вітор провів долонею по обличчю, на вологій скроні запульсувала жилка. 

– У нас є свідчення чотирьох студентів. Вони підтверджують, що після ваших занять кілька з них почали активно поширювати заборонену літературу. Один із них назвав ваше ім’я як… „людину, яка відкрила йому очі”, – на цих словах капітан Раул злегка гмикнув. – Ви розумієте, який вигляд це має?

Вітор ковтнув. Руки на колінах стиснулися так сильно, що кісточки побіліли. 

–  Я нічого не робив, – промовив швидко – і майже з болем відчув жалюгідність цих слів. 

Новий розділ вже на сайті!