Є дивна річ у тому, як людина сприймає час.

Коли ми молодші — здається, що життя десь попереду. Що справжні рішення, справжні втрати, справжня близькість ще встигнуть статись. Ми відкладаємо думки, слова, вибір. Ніби попереду нескінченний запас днів.

А потім одного разу помічаєш:
час не минає раптово.

Він накопичується у дрібницях.

У людях, яким не написав.
У речах, які “почнеш пізніше”.
У версіях себе, котрими так і не став.

Мені здається, ми дуже рідко боїмось старості чи смерті буквально. Частіше — нас лякає відчуття, що ми були недостатньо присутні у власному житті.

Саме з цих думок народилась «Ціна годинникової стрілки».

Не як історія з відповідями.
І навіть не як спроба щось пояснити.

Скоріше — як довга внутрішня розмова про час, вибір і ті моменти, коли людина раптом починає чути себе серед шуму життя.

Якщо вам близькі такі теми — буду радий, якщо зазирнете.