Дуже емоційний розділ і його візуалізація

Книга "Між обов'язком і серцем: сковані присягою"

- Що відбувається, Аліканто? - повторив Кайрен, ще раз струснувши її за плечі. - Чому ти стоїш, наче заворожена? Чекаєш смерті замість того, щоб оборонятися?

Аліка нарешті повністю повернулася в реальність і відчула себе повною дурепою. Хіба можна так поводитися посеред бою? Завмерти через кілька слів незнайомця… Це ж могло коштувати їй життя. Але ще менше їй хотілося, щоб Кайрен почав її повчати. Вона сама розбереться зі своїми тарганами в голові. Хіба не він ще кілька днів тому холодно заявляв, що йому байдуже на її безпеку? Що вона для нього лише проблема? То що змінилося тепер?

- Послухай мене уважно, - спокійно промовив він. - Мені абсолютно байдуже, які демони зараз у тебе в голові. Але якщо ти не виконуєш своїх прямих обов’язків, це вже стосується і мене, як командира загону. Я не дозволю, щоб королеву охороняла дівчина, яка не здатна захистити навіть себе. А якщо наступного разу мене не буде поруч? Хто тоді захищатиме Її Величність? Ти ж не в змозі цього зробити!

- Відчепіться від мене, - сльози накотилася на очі. – Робіть, що хочете, але залиште мене нарешті в спокої! – вже ридала.

Усе пережите з новою силою тиснуло на дівчину. Спогад про смерть батьків від рук чоловіків із татуюванням змії. Сьогоднішня зустріч з одним із їхніх послідовників та його слова, що її шукають. Власна слабкість, за яку вона тепер нещадно себе картала. І жорстокі, але правдиві слова Кайрена. Усередині все стискалося від напруги й безсилля. Аліка ненавиділа це відчуття. Ненавиділа усвідомлювати, що на кілька хвилин втратила контроль над собою і мало не підставила не лише себе, а й королеву. Чоловік правий, вона нікудишня охоронниця, але здатися зараз означало б перекреслити все, чого вона вже досягла.

Від її слів Кайрен розгубився, більше нічого не став говорити і відійшов в сторону. Аліканта впала на землю і ще сильніше заридала, весь той накоплений біль і негатив виходив назовні, їй ставало легше. Вона вже кілька років не дозволяла собі плакати, певно відтоді, коли її покарали в пансіонаті за сльози від поранення на тренуванні. Їй говорили, що справжні воїни не плачуть і до сьогодні Аліка також притримувалася цієї думки. Але зараз, зараз вона хотіла трохи побути слабкою, їй було абсолютно байдуже, що про неї подумають інші воїни, Кайрен. Вона нарешті хотіла позбутися того важкого каменя, що роками тягнула за собою.