Вона не пам'ятає минулого, але воно пам'ятає її...

Вона бігла. Навколо не було нічого, окрім в’язкої темряви нічної траси. Асфальт під босими ногами здавався вологим і липким, а повітря настільки густим, що кожен вдих роздирав легені, наче був наповнений розпеченим склом. Вона не бачила свого переслідувача, але відчувала його наближення кожною клітиною тіла. Це не був звичайний страх перед людиною, це був первісний жах перед невідворотністю.

Десь далеко позаду розрізали ніч два білих леза. Спочатку вони були лише тьмяними цятками в дзеркалі її уяви, але вже за мить перетворилися на хижі очі велетенського звіра. Світло фар стрімко наближалося, видовжуючи її власну тінь на пустій асфальтованій дорозі серед лісу. Тінь здавалася чужою, вона випереджала її, ніби намагаючись відірватися від власного тіла.

- Швидше... швидше... - кричала вона до себе що є сил, але ноги ставали дедалі важчими, наче налиті свинцем.

Рев мотора тепер заповнював увесь простір, він вібрував у її хребті, витісняючи думки. Анна озирнулася на частку секунди. Світло було вже зовсім поруч - сліпуче, нещадне, воно випалювало сітківку. Вона бачила лише цей білий хаос, який насувався зі швидкістю лавини. Відчай здушив горло: вона розуміла, що не встигне. Відстань скоротилася до метрів... до сантиметрів...

Вона відчула, як жар від радіатора торкнувся її спини. Світ перетворився на один суцільний електричний спалах. Сліпуча білизна... а тоді раптовий нищівний удар, що розірвав її навпіл...

Чому Анна не пам'ятає свого минулого до аварії та хто такий наспрвді Орест - її рятівник чи руйнівник?

Читати тут: напружений психологічний дарк "РЕСТАВРАТОР КОШМАРІВ"