Доброго ранку! Другий розділ моєї новинки, історичного любовного роману "Наша отрута" опублікований, ось уривочок і ілюстрації: 

– Як завжди, небагатослівний… – буркнув Флорес де Вале, дістаючи з шухляди шкіряний футляр з окулярами в золотій оправі. Одним рухом насунув їх на носа, наче поспішаючи розібратися з неприємною справою, та розгорнув папери. Кілька хвилин мовчки читав – потім підняв очі на гостя.

Той сидів цілковито спокійний. Не відкидався на спинку крісла, наче звик не піддаватися спокусі комфорту, не прибирав руку з чужого столу, наче було нормально, що його смагляві, сильні пальці немов після бійки, лежали на вишуканій поверхні, темні очі з-під густих брів дивилися на суддю непроникно. 

– То ви хочете…

– Ваш підпис.

Суддя зняв окуляри, тримаючи за дужку, потер перенісся. 

– Ви ж розумієте, що цього недостатньо.

– Достатньо, – спокійно відповів Раул.

Сад після зливи був схожий на пейзаж, де художник перебрав з ефектами –  краплі на пелюстках переливалися під сонцем, немов самоцвіти, вмите листя блищало, наче вкрите лаком. І аромат після дощу був не запаморочливо-оглушливий, як зазвичай, а більш вишуканий, майже ніжний. Принаймні так здалося Ані Лорені, що стояла босоніж на вже сухій терасі, злегка перехилившись через ковані перила, дивилася вниз, смакувала нестерпно солодке з відвички тістечко і ліниво думала, що життя таки інколи буває чудове, головне – встигати помічати і ловити ці миті повного розслаблення і щастя.

Чоловіча фігура, що крокувала доріжкою від дому до воріт, не одразу впала їй в око. Це був не хтось з обслуги – надто впевнено йшов, без поквапності, тримаючи під пахвою портфель. Раптовий порив вітру гойднув важку гілку манго над доріжкою, і та обсипала його голову та плечі в самій сорочці холодними бризками – він навіть не здригнувся. Зате Ана Лорена мимоволі тихенько приснула – і, наче почувши цей короткий сміхотливий звук, він різко зупинився біля хвіртки, повернув голову і глянув угору.

Приємного читання!