Даромир зустрів мене похмурим поглядом, ніби одна моя поява його вже жахливо дратувала. 

— Навіщо знову прийшла? — процідив він крізь зуби.

— Мені сендвіч з шинкою, мафін шоколадний з вишнею і американо, — я широко усміхнулася, намагаючись бути настільки привітною, наскільки мені дозволяла моя образа на цього хлопця. Навмисно, щоб подратувати його. 

— Інших кав’ярень немає? — Даромир все ще дивився на мене, навіть не почавши готувати мою каву.

— А тобі доплачують за антирекламу? — я продовжувала мило усміхатись, бачачи, як його це дратує.

За п’ять хвилин до закриття я вийшла з кав’ярні і встала під дверима, очікуючи, коли Даромир завершить роботу. Він вийшов майже одразу, ледве годинник показав дев’яту вечора і ледь не зіткнувся зі мною.

— Та чого ти тут стовбичиш, Квітославо? Набридла вже мені! Годі сталкерством займатися! — обурено вигукнув він.

— Та яким сталкерством? — образилася я. — Я просто хочу поговорити.

— А я не хочу!

Даромир розвернувся і пішов геть.

— Та стій ти! — гукнула й побігла за ним. — Ну розкажи хоч щось!

— Мені тебе зачарувати чи що? — Даромир все ж зупинився, але лише для того, щоб зміряти мене сердитим поглядом.

— Не допоможе. Я все одно доб’юся відповідей. Невже тобі так складно поговорити зі мною? Я б пройшлася з тобою трошки, ти розповів би те, що мені цікаво і все.

— Я поспішаю, Квітославо! — він кинув погляд на годинник на руці. — В мене справи, я не маю часу на розмови. І навіть не думай йти за мною! Це небезпечно!

Я повільно видихнула, склавши руки на грудях. Який він складний! Давно вже б мене позбавився, але через власну впертість мучить і себе, і мене.

— Добре, сьогодні залишу тебе в спокої.

— Не сьогодні, а назавжди! — прошипів Даромир, але я його вже не слухала.

Прикидаючись смертельно ображеною, я попрямувала до лавки й присіла. Даромир кілька секунд стояв, ніби перевіряв, чи я не передумаю, а потім розвернувся й пішов далі. Я сиділа з хвилину, спостерігаючи, куди він прямує. Звісно, я не збиралася залишати його в спокої. Певно, він набрехав про справи і небезпеку. Він просто хотів мене позбавитись. Дам йому відійти достатньо і простежу за ним. Хоча б буду знати, де він живе. Раптом звільниться? Я ж не заспокоюсь, поки не дізнаюсь більше про магію.

Я була впевнена: Даромир переможе. Він просто не міг не перемогти — його рухи були чіткі й зважені. Але вже за кілька хвилин щось змінилося — Даромир почав промахуватись, він злився, кілька разів його зачепило тими блискавками. 

Мене почало дрібно трясти. Якщо Даромир програє, той чоловік побачить мене і все — можна прощатись з життям. Треба йому допомогти. Але як? Я ж не можу відбивати магічні атаки. Я озирнулася, шукаючи хоч щось, чим могла б атакувати чоловіка — і побачила величенький камінь. Не роздумуючи, я схопила його і, прицілившись, жбурнула в чоловіка. І влучила у плече! Він похитнувся, розгубився й озирнувся, шукаючи приховану загрозу. Я відступила за дерево, спостерігаючи, як Даромир продовжує атакувати. 

Чоловік наступав, він не давав йому піднятись. І я не могла стояти осторонь і дивитись, як цього недоумка вбивають — адже він ще не розповів мені про магію!

Я озирнулася в пошуках інших камінців і, побачивши кілька невеликих неподалік, схопила їх і почала жбурляти в чоловіка. Один з них влучив навіть в голову. Це його відволікло, він відвернувся від Даромира і почав наступати на мене. Даромир підскочив на ноги, схопив мене за руку і потяг вглиб парку — ми тікали.

— Безстрашна ідіотка! — викрикнув він, тягнучи мене подалі від поля бою.

Я нічого не відповіла, лише бігла поруч з ним, тримаючись за його руку, як за єдиний якір у цьому божевіллі. Ми мчали крізь темні провулки, повз дивні бари й крамнички, яких я ніколи не бачила раніше, хоча прожила тут все життя.