Розділ 4.2

Помітивши, що Даромир зник в одному з провулків, я піднялася з лавки й пішла за ним. Йшла обережно, стежачи, щоб він мене не помітив. Мені здавалося, що відьмак швидко відчує «хвоста» позаду, але чи то Даромир був таким неуважним, чи то його думки були зайняті чимось іншим, але мене він не помічав. Тільки раз у раз зупинявся, креслив щось магією в повітрі і йшов далі, ніби саме ця магія його й вела.

Так ми дійшли до околиці міста. Даромир зупинився біля якогось старого, непоказного бару. Здається, я ніколи тут не була. Хоч би потім не заблукати, як буду повертатися додому. Навряд чи Даромир згодиться мене проводжати.

До бару він не заходив. Просто чекав у тіні і я чекала з ним. Кого? Чи що? Невже в нього дійсно справи? Хоч би не влипнути в якусь неприємну історію. Мені з головою вистачило й тої, де мене намагався придушити злий відьмак кілька днів тому. Розумна людина в цей момент би вирішила піти, втекла б подалі від сумнівного бару й похмурого відьмака, але моя цікавість, як завжди, переважила здоровий глузд.

Коли з бару вийшов самотній чоловік — невисокий, міцно збитий, в пошарпаній куртці — Даромир повільно рушив за ним. Я теж не відставала, тримаючись в тіні, немов справжня шпигунка. Страх, змішаний з азартом лоскотав мої нерви, але я не зупинялася. А раптом станеться щось цікаве? Може, вдасться зняти на камеру? Не для викриття магії, не для публікації, просто для себе. Чи магія не відображається на відеозаписах і фотографіях?

Чоловік зупинився раптово — коли ми йшли по стежці в парку — й відразу почав атакувати. Він кинув в Даромира кулю, що світилася крихітними блискавками і той ледь встиг ухилитися. Я йшла з іншого боку, тож була у безпеці, але атака відбулася так несподівано, що я ледь стрималася, щоб не скрикнути й не видати себе. Тепер би точно розвернутись і тікати, але я боялася, що той чоловік помітить мене і тоді кулі полетять в мене.

Я обрала залишитись і почала підбиратись ближче до Даромира. Нехай він буде бурчати, але ж в біді мене не залишить. Чи залишить? Я сподівалася, що совість в нього я.

Я підкралася до великого каменю, за яким присів Даромир, сховавшись від чоловіка. Той в темряві втратив його з поля зору і тепер повільно озирався, куди ж подівся його суперник. Я планувала сидіти тихо, не заважати Даромиру, але гілка під ногами зрадливо тріснула, видаючи мою присутність.

Даромир різко обернувся, вже підіймаючи руку для магічної атаки, але побачивши мене брудно вилаявся крізь зуби.

— Що ти тут в біса робиш?! — прошипів мені, сердито блимаючи очима.

— Випадково повз проходила, — мило всміхнулася я. Все одно ж знає, що я тут роблю, то хоч подратую його трошки. Він такий кумедний, коли сердиться.

— Сиди тихо і не вилазь, інакше… — Даромир показав мені кулака.

Я пирхнула. Нічого він мені не зробить!

Даромир відвернувся — в нього зараз була важливіша задача, аніж сперечання зі мною. Чоловік почав підходити ближче, прямуючи просто до нашого укриття. Даромир не став зволікати, кинувши мені коротке «сиди тут!», він вискочив з-за каменю й почав атакувати чоловіка. Вони зійшлися в яскравому магічному двобої, де блискавки противника змішувалися з золотавим сяйвом магічного батога Даромира. Батіг зі свистом розрізав повітря, лишаючи в темряві тонкі сяючі дуги, а від атак чоловіка залишалися сліпучі білі спалахи, які швидко танули, немов і не було тут магії. Повітря навколо них здригалося від ударів магії, листя й пелюстки зривалися з дерев й кружляли в хаотичному вихорі. Чоловік різко викинув руку вперед — просто з долоні зірвалася гостра тріскуча блискавка. Даромир миттєво відхилився, а його батіг змінив напрямок і хльоснув по землі біля ніг противника, вибивши сніп золотавих іскор. Магія раз по раз зіштовхувалася в повітрі з коротким сухим тріском, і від тих зіткнень мене щоразу мимоволі пересмикувало. Я зачаровано дивилася на них. Якби не було так страшно й небезпечно, я б сказала, що це красиво.

Я була впевнена: Даромир переможе. Він просто не міг не перемогти — його рухи були чіткі й зважені. Але вже за кілька хвилин щось змінилося — Даромир почав промахуватись, він злився, кілька разів його зачепило тими блискавками.

Мене почало дрібно трясти. Якщо Даромир програє, той чоловік побачить мене і все — можна прощатись з життям. Треба йому допомогти. Але як? Я ж не можу відбивати магічні атаки. Я озирнулася, шукаючи хоч щось, чим могла б атакувати чоловіка — і побачила величенький камінь. Не роздумуючи, я схопила його і, прицілившись, жбурнула в чоловіка. І влучила у плече! Він похитнувся, розгубився й озирнувся, шукаючи приховану загрозу. Я відступила за дерево, спостерігаючи, як Даромир продовжує атакувати.

Я виграла йому трохи часу, але чоловік швидко отямився й почав атакувати з подвоєною силою. Я бачила, як Даромир видихається, як його руки тремтять, але він тримався. Проте недовго. Черговий удар вибухової хвилі повалив його на землю. Даромир перекотився, намагаючись підвестися, але чоловік вдарив йому блискавичною кулею в спину. Даромир різко здригнувся і я вже подумала, що все, але відкотився далі і спробував піднятися, тримаючи перед собою магічний щит. Чоловік наступав, він не давав йому піднятись. І я не могла стояти осторонь і дивитись, як цього недоумка вбивають — адже він ще не розповів мені про магію!

Я озирнулася в пошуках інших камінців і, побачивши кілька невеликих неподалік, схопила їх і почала жбурляти в чоловіка. Один з них влучив навіть в голову. Це його відволікло, він відвернувся від Даромира і почав наступати на мене. Даромир підскочив на ноги, схопив мене за руку і потяг вглиб парку — ми тікали.

— Безстрашна ідіотка! — викрикнув він, тягнучи мене подалі від поля бою.

Я нічого не відповіла, лише бігла поруч з ним, тримаючись за його руку, як за єдиний якір у цьому божевіллі. Ми мчали крізь темні провулки, повз дивні бари й крамнички, яких я ніколи не бачила раніше, хоча прожила тут все життя. Нарешті, коли я вже ледь дихала, в грудях пекло, а ноги ледь тримали, ми зупинилися біля високих воріт. Даромир спрямував на замок трохи сріблястої магії й ворота відчинилися з тихим скрипом. За ними виявився темний сад і похмурий, трохи моторошний будинок. Не сказавши мені ні слова, Даромир потяг мене всередину. І вже за мить я сиділа в цілком затишній вітальні й намагалася заспокоїти шалене серцебиття. Оце так пригода! Вмію я знаходити неприємності на своє м’яке місце.