Я стояв і дивився у прірву, а бабині кроки поступово віддалялися. Мене не мучив страх кинутись у провалля, розбитись. Навпаки, чув, що ноги наче прикипіли до скелі піді мною. Ніби я пустив коріння, вріс у камінь, як частка його, й жоден вітер не здатний мене зрушити.

- Кажи-и.

Він завис просто переді мною. Той-що-в-скалі-сидить, Щезник, Вихор дивився в мої очі і бачив крізь них мою душу, ніби дно свого провалля.

- Хочу, щоб ти забрав мій хист і повернув Марійці мову.

- За своєю волею ти прийшов? Чи страх тебе привів?

- Своєю волею. Не хочу такого хисту.

- Іншого не матимеш-ш-ш! – жовті очі спалахнули і рогата постать, що до цього скидалася на людську, обернулась на вихор. Він виріс, загудів, засвистів – дерева по краям провалля згиналися мало не до землі, лист і порох здійнялися курним стовпом, але я й далі не зрушив. І не зміг би – щось міцно тримало мене за ноги.

Жовті очі вп’ялися в мене і я відчув, ніби вир витягує з мене серце. Моторошне, болісне відчуття не мало краю, а Щезник далі й далі тягнув з мене силу, аж доки не стишився вітер...

Тоді я відчув, що ніщо мене не тримає, ноги ослабли і затремтіли, і я упав там, де стояв. Довкола висіла тиша, густішали сутінки, а я відчував у душі прірву – не меншу ніж та, що зіяла під моїми ногами. Вперше всередині мене нічого не було. І відчувати цю пустку видавалося нестерпним.

читати тут