Вітаю!

Запрошую до нового розділу історії Еснії та Руслана.

✨✨✨

— Не моя, — зірвано заперечую.

Серджуся на Руслана. І хаотично підбираю слова для відповіді. Бо потрібно швидко вигадати щось правдоподібне.

— Це моя машина, Володимире Володимировичу.

Так несподівано звучить за моєю спиною красивий хрипкий голос Сікорського.

Дідько, от хто його просив? Невже не міг просто помовчати? Навіщо він взагалі висунувся? Лютую в душі, дивлячись на батька великими очима, адже він заскочений побаченим. На його обличчі гримаса здивування.

— Доброго дня, Руслане Васильовичу! А ви, що тут робите? — батько примружується, вимогливо дивлячись на нас обох.

Чую, як чоловік позаду хмикає, а вже за секунду я здригаюся від його обіймів. Він притискає мене до себе і надто впевнено заявляє:

— Як, це, що я тут роблю? У нас з вашою донькою, Володимире Володимировичу, стосунки... Але я так розумію, ви іще не в курсі. Мабуть, Есенія забула вам розповісти...

Книга тут...

Приємних вражень від читання!♥️