Привіт всім!!! У нас щось новеньке та інтригуюче:

Я сиджу в кабінеті на двадцять восьмому поверсі «Апекс Наві» і дивлюся у вікно. Київ розкинувся внизу, як іграшковий. На столі — два флакони Ganymede, які я так і не віддав Таїсії. Після вчорашньої ночі я не хочу нічого їй дарувати. Хочу тільки правди.

Телефон вібрує. Невідомий номер. Я вже хочу скинути, але щось зупиняє. Інтуїція, яку я навчився слухати за останні десять років.

— Слухаю.

Пауза. А потім голос. Той самий голос, від якого в мене досі стискаються м’язи на шиї.

— Привіт, Максиме.

Я завмираю. Кров у скронях починає стукати так сильно, що я чую кожен удар. Тіло напружується.

— Хто це? — питаю я, хоча вже знаю.

Вона тихо сміється. Цей сміх я міг би впізнати навіть у пеклі.

— Ти справді хочеш, щоб я назвала себе? Чи просто хочеш почути, як я вимовляю твоє ім’я?

Я стискаю телефон сильніше.

— Що тобі треба?

— Я повертаюся до Києва, — каже вона спокійно, ніби повідомляє про погоду. — Завтра ввечері приземлюся. І я хочу тебе побачити. Читайте тут: Утриманка боса. Контракт без кохання.