Я б не носила його з собою постійно. Але іноді трапляються такі ранки, які хочеться зберегти, навіть якщо знаєш, що вони все одно втечуть.

Сьогоднішній — саме такий.

Я вийшла на площу трохи раніше, ніж зазвичай. Камінь під ногами ще темний після ночі, між плитами видно вологу і тонкі смужки зелені, які вперто пробиваються крізь щілини. У центрі, як завжди, стоїть колодязь — тихий, важкий, ніби він тут довше за всі наші історії разом узяті. Світло лягає на нього першим, і через це він виглядає майже як орієнтир, від якого все починається.

Навколо прокидаються лавки. Ніхто не поспішає, але рух уже є. Хтось розкладає ящики, хтось перевіряє товар, десь тихо перемовляються, ніби не хочуть остаточно порушити цей ранковий спокій. Дерево, тканини, метал — усе звучить по-своєму, але разом це складається в знайомий ритм.

Повітря свіже, трохи прохолодне, і пахне одночасно всім одразу — деревом, димом із димарів, вологим каменем і ледь відчутною хвойною ноткою, яку приносить вітер з боку лісу. Якщо стояти тут достатньо довго, починаєш помічати деталі, які зазвичай губляться в метушні.

Я б зробила цей знімок саме таким. Без людей у центрі, без показної дії. Просто площа, яка ще не встигла стати галасливою, але вже живе.

І, можливо, саме тому він вийшов би справжнім.