Вітаю, любі читачі і гості сторіночки) 

 

Моя співавторська новинка з Мелані Ром — “Під захистом Шторма”

набирає обертів і я щиро вдячна, що ви про мене не забули після довгої мовчанки, та активно підтримуєте історію. 

А тим часом у Еріка та Лені стає все гарячіше в усіх планах)

— Ти хороша людина, Еріку Дааль, — сказала я, і мій голос зламався на його імені, бо я говорила не те, що планувала. А чисту, незахищену правду.

Він подивився на мене так, ніби я його вдарила. Не боляче — здивовано. Ніби ніхто не казав йому цього раніше.

— Я не... — почав він.

— Не сперечайся зі мною, — перебила його. — Я журналістка, у мене професійна спостережливість. Я бачила, як ти годуєш людей, яким більше нікуди йти. Як оплачуєш лікування тим, у кого немає страховки. Як ставиш медпункт у місці, де раніше люди помирали. Можеш скільки завгодно розповідати мені про зламані щелепи й розбиті кісточки, але я бачу те, що бачу. І я бачу хорошу людину.

Простір між нами скорочувався. Його очі потемніли до кольору грозового неба, і я бачила в них усе, що він не міг вимовити: вдячність, бажання, страх, надію.

Я не пам'ятаю, хто поцілував першим. Може, він нахилився. Може, я потяглася. Може, ми обоє одночасно вирішили, що годі.

Його губи на моїх — і світ перестав існувати.

Не так, як минулого разу, коли поцілунок був відчайдушним і голодним. Ні, цей поцілунок був іншим — повільним, глибоким, тягучим, як темне вино, яке ми пили вчора…

Далі — в наступних продочках) 

І ще раз дякую за вашу підтримку!