Ех...

На Букнеті зранку знов пахне скандал —
один «пише криво», другий «надто густо».
Не там поставив кому — вже ворог і вал,
поставив забагато — і всім тут не просто.
Літературна спільнота — це вищий клас:
тут кожен — неодмінно критик і пророк.
Мистецтво тут не пишуть — тут лиш судять нас,
і кожен знає точно, де чужий порок.
Один у блозі склав собі чесний топ —
згадав знайомих, без змови і драми.
Жінок — ні слова. І зразу: «Стоп-стоп-стоп!»
Коментарі горять, мов бойові телеграми.
«Зневага! Ганьба! Патріархат і тьма!»
І пальці по клаві б’ють гнівно і дружно.
Хоч в тексті про стать — ні рядка, ні слова,
та ображений — завжди. Невідворотньо.
Бо хто тут читає? Слова — не для нас.
Заголовок гострий — і вже все зрозуміло.
Коментар — це зброя, а хайп — вищий пас,
і гнів — аргумент. Все решта — нікчемне.
А поруч — хор мудрих, поважних панів:
«Романи любовні? Та це ж просто крінж!»
«Я це не читаю!» — та пам’ятає мотив
і пише трактати, мов книжковий принц.
«Я вище цього!» — та в коментах першим.
«Мені не цікаво!» — та знає всі імена.
Не читав — але вирок виносить жорстким.
Ось справжній талант — осуджувать без дна.
І ті, що «не люблять», і ті, що «вище»,
зібрались у клуб незламних, непогрішніх.
Не читають — та горлають дедалі голосніше.
Бо мовчати у стрічці — найбільший із гріхів.
«Включіть хоч жінку! Хоч одне ім’я!»
Летить ультиматум — суворий, без пауз.
Ніхто не питав — та провина твоя,
і стрічка горить, і кипить переказ.
Хтось вже написав відкритого листа.
Хтось збирає підписи. Хтось плаче в постах.
Петиція готова. Справедливість свята.
Об’єкт петиції не знає. Він дрімає в кутках.
І знову по колу: скандал і відміна —
«Він токсик! Скасуйте! Він — газ і кошмар!»
Де справжній фемінізм? — лиш порожня вітрина,
бо хайп — це валюта, а принцип — товар.
«Скасований» встав, випив каву спокійно,
написав новий розділ і ліг досипать.
А стрічка горить — все суворо й достойно.
Комусь треба рятувати. Хто ж, як не рать?
Бо тиша — це провал, без лайків і сцен,
без «ти мене злив» і «я жертва системи».
Пиши хоч як геній — знайдеться хтось без імен,
хто скаже «не те» і перекрутить проблеми.
Пиши про кохання — «романтизуєш зло».
Пиши про насилля — «ти травмуєш читача».
Пиши про нічого — «беззмістовне кіло».
Не пиши — «мовчанням підтримуєш ворога».
І поки ми б’ємось за вигаданий бій,
і кожен — суддя, і пророк, і месія —
книжки тихо пишуться. Далі без нас. Без витій.
Ось і вся наша спільна іронія.