Вона не шукала відповідей. Вона їх вимальовувала — лінія за лінією, ніби витягувала з себе те, що не можна сказати вголос.

У кімнаті тихо звучала Billie Eilish, і ця музика не лікувала — вона оголювала.

Папір приймав усе: розгубленість, напругу, ті невисловлені “чому” і “навіщо”.

Обличчя без рис. Погляд без форми. Але з відчуттям, яке важко переплутати — ніби хтось уже торкнувся її думок і залишив там слід.

Це не був малюнок.

Це була тінь пережитого дня.

Десь між мовчанням і серцебиттям, між “я контролюю” і “я вже втратила рівновагу”.

Між дотиком, який ще не відпустив пам’ять, і поглядом, який досі стоїть перед внутрішніми очима.

І найтемніше тут не емоції.

А те, як швидко вони вчаться жити всередині тебе.

Наче ти — не людина.

А місце, де вони оселяються.