✨ Рецензія з власної ініціативи ✨

Всім вітаннячка. Давно мене тут не було)))

Рецензія на книгу Андре Буко ✨Віднайти себе ✨

Історія Руслана, який на початку книги є ледь не Богом сам для себе, а для решти екіпажу саме Богом, бо саме від нього залежало життя тисячив, допоки їх колоніальний корабель не натрапив на аномалію, яка і стала тим самим новим… “пунктом призначення”(хто приблизно мого віку, то зрозумів про що я) практично для всього екіпажу.

Для всієї команди, і для самої місії, цей момент став останнім днем… і для Руслана першим і останнім. Останнім днем в його звичному житті і розумінню, і першим “днем народження” в новому житті, а точніше майже безцільному виживанні(ну принаймні так я розцінила його становище у своєму розумінні) десь на задвірках Всесвіту на забутій всіма богами планеті з отруйною атмосферою і середовищем, яке ледь не навмисно намагалося його вбити лиш за те що він вижив. Едакий Робінзон Крузо в міжзоряному масштабі.

І здавалося б, який сенс чіплятися за життя, коли ти наче равлик в металевій бляшанці, від якої залежить все твоє життя, і без якої ти не вижевиш. Наче і як дім, а наче могло стати й металевим склепом водночас будь-якої миті.

Всю його “дорогу” ми спостерігаємо за ним, за його роздумами, за його діями, і за кожним його подихом і боротьбою за кожну краплю води, і за кожен ват електроенергії, від яких залежить його життя у всіх сенсах. І на всій цій картині він один, принаймні так здавалося і йому і нам, поки він не наткнувся на щось… невідоме і незрозуміле нам усім, поки згодом автор не показав, що це таке насправді — рій. Це така собі розумна… хмара наночастинок.

Спочатку я подумала, що це такий вид існування розумної істоти, а виявилося щось на кшталт скупчення наноботів, яке підтримувало свою форму існування поїданням різних металів, і яке свого часу для Руслана стало і другом і спасінням, аж поки ми не зіткнулися з тим, що цей “легіон” не самоусвідомлюваний, і в найкритичніші моменти для всіх він обере збереження себе в разі небезпеки. Але тішило, що воно(вони) розуміли, що чужого торкатися не можна, бо я, чесно кажучи, переживала, що одним “прекрасним” ранком Руслан (не)прокинеться в з’їденому спасальному модулі.

Спочатку ми спостерігали на його усамітнене борсаня на чужій планеті, у чужих ледь не вбивчих пісках в боротьбі проти радіації, регулярних песчаних бурь, метеоритних дощів, голодом(адже планета суцільна отрута, і вирощування їжі було просто неможливим, принаймні за межами його металевого дому) і навіть проти самого себе, адже якими б не були сталевими й міцними… нерви і надія, та згодом кожен(напевно) на його місці може здатися… але навіть і тут йому не пощастило, хоч на цій планеті все його намагається вбити, але і самовмертися йому не дано права…

Здавалося, куди гірше вже, чи не так? Сам —  десь за “три дев’ять земель” забутий людством, богами і напевно самим собою. Суцільна боротьба за виживання на межі божевілля… І тут ми пригадуємо згаданий мною метеоритний дощ, який на ділі виявився не зовсім метеоритним, не кам’яним, а з того, що було його попереднім життям, транзитною домівкою поміж домами від планети до планети, від зірки до зірки… який свого часу став металевими для когось крематорієм, і для когось склепом, для тисяч його братів і сестер… по рідній планеті… Колоніальний корабель, який таки згодом звалився йому “на голову” черговим випробуванням і… ударом жорсткої несправедливої реальності. Адже що може бути гіршим за розуміння, що ти дивишся крізь скло на знайомі обличчя в численних кріокапсулах, які одного дня стали скляно-металевими трунами, і таких сотні, принаймні те, що впало з неба. Все. Всі днища з днів пробиті… Руслан (не)зламаний життям, реальністю й становищем… та він згодом виявляє, що він на цій планеті таки не один(свого роду), таки виявилися виживші.

Здавалося б, що там тих трьох людей(два чоловіка й жінки, ну і сам ГГ четвертий). Робінзон Крузо й три П’ятниці на всій планеті… Але це і цілий всесвіт! Ми розуміємо, як і він сам — він не один!

Але навіть тут чергове для Руслана випробування вибором — дати цим людям спокій, і легку смерть в кріосні, чи розбудити і вбити(морально) новою реальністю і усвідомленням їх жалюгіднійшого з жалюгідних становищ.

Врешті решт Руслан їх розбудив, але чи на своє щастя, чи на свою голову, це, виявилося, ще те питання.

І… знову на нього звалюється чергове випробування — боротьба проти свого ж, який став одержимим через те, що вони виявили — артефакти, які власне і стали причиною краху й падіння всієї колоніальної… місії, і які тримають на межі чергового випробування і виживання, але тепер вже не тільки Руслана і останніх виживших, а і ще чогось більш масштабного, про що ми вже дізнаємося в другій частині, якою автор обіцяє нас порадувати(тобто самою появою продовження історії, ну а там може і таки довгоочікуваним хепіендом, бо пан Буко ж не Шекспір, щоб писати трагічні історії, чи не так?)))

Цей роман, на мою думку, не для романтиків і не для поціновувачів бойовиків, це книга для, скоріше, роздумів… про сенс буття. Тут дійсно багато хто може знайти щось із свого, щось про себе, а можливо в чомусь і себе.

На перший погляд для любителів епічних екшенів та серцестраждальників(зазвичай я називаю це по іншому, але за таке тута забанють))) ця книга, принаймні її перша половина, суцільна нудятина. Але любителям психологятини та самої напруженої напруги — саме те. Тут ми спостерігаємо за психологічно психічним станом персонажів, і напевно в чомусь і за собою.

Книга практично до кінця тримає в напрузі, хоч на перший погляд і здається, що ми просто спостерігаємо за виживанням і роздумами одного персонажа.

Добре прописаний цей чужий світ. Подача тексту, я б сказала, кінематографічна. Іноді навіть здається, що ти стоїш там поряд з Русланом, відмахуючись від того абразивного пилу, та чуєш його важке дихання крізь скло його шолома.

Особисто мене ця книга не залишила байдужою. Автору добре вдалося зачепити кожною главою, як не кожним словом, що змушувало просто вичікувати кожну наступну порцію історії, наче дозу, про що я власне писала під книгою не раз, поки вона була в процесі написання.  

Можливо рецензист з мене такий собі, але вже як змогла, і як відчула, тож капцями дуже не закидуйте)))