Рецензія Лексін Маршал "Мегаполіс"

Вітаю, друзі!

Мала нагоду прочитати книгу Лексін Маршал “Мегаполіс”.

Огляд розпочну з коротких відомостей, а от мої враження та висновки зустрінете далі за текстом.

Передусім: дуже цікава концепція світу.

Синтезатори ароматів, кожна людина як носій свідчень, тут навіть камери втрачають свою цінність, адже відтепер, як запевняє автор "брехня була неможливою". Тож, всі під постійною увагою спільноти, а це ще гірше за “великого брата” чи масонів)

Відсутність насильства та випадкових смертей, дітонародження повністю контролюється владою і відбувається у лабораторіях. Щоб стати батьками, пара має пройти належне тестування і цілком собі може отримати відмову якщо не має досить знань з виховання та емпатії. І це розумно, адже у такий спосіб місто не має сиріт. Хвороби суспільство теж здолало, люди нарешті розуміють сенс слова “особисті кордони” які не можуть порушити без дозволу.

Здавалось би: хіба ж це не утопія?

Окремо хочу звернути увагу на авторську мову, вона чиста, образна, тут присутня моя улюблена деталізація ароматів, звуків, міміки та жестів людей, фактура одягу навіть освітлення. Це і є та сама кінематографічність у творі, яка як термін, бачу багато кого непокоїть)

Я уявляю все, що читаю. Та коли описів мінімум, я маю стислу картинку, або занадто абстрактну. І лише коли автор подбав про те, аби деталізувати мені кожен предмет і фактуру – я почуваюсь неначе перед екраном телевізора, або взагалі – частиною подій.

Ніна – дівчинка, що опинилась не у тому місці і не в той час.  Загалом усі “веселощі” для героїні почалися того злополучного дня, як вона випадково(це я підкреслюю, бо саме так і сталося) наступила на бджолу, що впала на асфальт прямо перед нею. 

Хтось скаже: “дрібниця!”, хтось кине капець зі словами: “дивися під ноги, жорстоке дівчисько!”. Втім, така поведінка є порушенням закону у мегаполісі. Тож “атата” чи штрафом тут не відбудешся – було відняте життя. А отже: кайданки, суд, вирок. 

Взагалі сцена суду була дуже напруженою і викликала у мене купу суперечливих емоцій. Спершу ситуація наштовхує на лицемірну думку: "такий хай підняли через одну малу бджолу", а потім я почала міркувати: хто дав людині право вважати себе найвищою серед інших істот? Чи має вона право полювати, контролювати, дресувати просто тому, що має розум і усвідомленість? Чого для нас роздавлена комашка це щось незначне? Не судити за це, звісно, але якась відповідальність за такий вчинок, хай і випадковий має бути передбачена. 

(І знову ж таки згадую те страхопудисько скутигера і як я з огидою ганялась за ним по хаті і навіть не знаю, чи варто вважати, що та довгонога бестія просто вломилась до моєї оселі і отримала на горіхи? чи мене теж під варту?)

І в цьому, певно, полягає сила цього твору: авторка змушує читача думати над глибинними речами, поміщуючи їх у, здавалось би, дуже прості форми.

• Взагалі я б воліла трохи спинитись на сцені у суді. Тут дуже показовою є поведінка кожного: сторони обвинувачення, що відкидають реальність випадку, послуговуючись виключно результатами вчинку. Захист, що прагне врахувати все, але їх голоси губляться за криком перших. Подруга, що щиро прагнула допомогти, але її слова викривила сторона обвинувачення, трактуючи так, як зручно їм. А от батьки, що замість підтримки, нарікають на систему...це було дуже боляче. Ніна потребує тих, хто буде на її боці у цю складну мить, вона ще дитина і логічно, що їй хочеться підримки батьків. Втім ми її не бачили ні під час дзвінку, ні у залі суду. Прикро.

Поява Ніколи з пекарні, прямо мед (даруйте за каламбурчик), я відчувала, що ми з ним ще маємо зустрітися, враховуючи як Ніна звернула на нього увагу на початку твору, але його підтримка тут була найбільш вагомою, хоч вони ще навіть не знайомі.

Твір добре працює на контрастах між людьми, ставленням, та найбільше тут виступає контраст мегаполісу із передмістям. Його тут видно у всьому: стан доріг, повітря, зовнішність людей, їх погляди, навіть одяг.  Далі по тексту ми побачимо і різницю між ставленням до родини, одне одного і взагалі до праці, життя та майбутнього. І ні, тут немає виключно “добрих” чи “лихих”, немає тільки “правильних” і “неправильних”, тут є люди. А люди, як відомо, дуже різні, часом мінливі і, це дуже важливо, не бездоганні.

• Отож, вирок був досить лагідним: виправні роботи у передмісті. Одразу ж і без того знервовану дівчинку, як з холодного відра поливають нові знайомі. Скажімо так, перший контакт вийшов дуже стресовим. І тут гарно працює уже моя емпатія до героїні. Адже таке важко витримати будь-кому. Навіть сильна, доросла та впевнена у собі людина не може не відчувати тиску, коли велика група незнайомих людей на їх території нападає на неї з насмішками, криками та обвинуваченнями. Ніна втрималась, та все ж що Стенлі, що подальша поява Ніколи, значно поліпшили й мій стан як читача.

Сцена з Собанею прямо дуже мила і зворушлива. Ніна вчиться пізнавати цей світ по-новому. Навіть у таких простих речах як взаємодія з улюбленцями, яких немає у мегаполісі.

Дуже кумедно спостерігати за тим, як Ніна поволі адаптується до свого оточення. Як дізнається нові слова, аналізує їх, це знову ж таки демонструє чітку різницю між мегаполісом та передмістям. Тут геть інший контингент, вони мають інший біль, сподівання, буденність і, звичайно ж, інший лексикон)

Ми пізнаємо Ніну, через її адаптацію до подій. І це працює краще, ніж якби авторка нам в лоба сказала “Ніна була…”(підставте свій епітет). Такі сцени значно ліпше знайомлять з героєм ніж випадкові визначення героїв у діалогах, самоідентифікація персонажки чи слова автора. Ми пізнаємо людей у житті через їх вчинки і реакції, тож я невимовно тішуся, коли бачу той самий підхід і до пізнання героїв.

Дуже вразила сцена Ліси із татом. Взагалі сцени, де нам показують взаємодію у родині та між собою, дуже чітко демонструє ту межу між мегаполісом та передмістям. Там вся та “бездоганність” витіснила собою все живе, що має людина. Право на почуття, емоції. Там всі зустрічі суворо регламентуються і мають відбуватись за графіком, підтримка вимушена або взагалі відсутня. Мене цікавить як Ніна могла вирости такою емпаткою з такими холодними і відстороненими батьками. Звісно, вони дбали про неї (як я розумію), та вони не дали їй любові, на яку вона заслуговує і якої прагне. Звідки у цій спільноті знаходиться місце для добра і щирості, звідки у Ніни є те внутрішнє тепло до друзів, до Ніколи, якщо їй цього не дали з дитинства?

Поведінка Лії ганебна. Не знаю, можливо я упереджена, бо вважаю дружбу чимось сакральним, де є тільки абсолютна чесність та постійна підтримка. Я маю близьких друзів з самого дитинства, яких вважаю членами своєї родини. 

Та коли твого друга незаслужено засуджує соціум, просто стояти осторонь, через страх втрати якоїсь "популярності" це огидно. Так, я розумію, що є тиск самопроголошеного "бездоганного" суспільства, але якщо це твій друг, який лишився сам на сам із несправедливістю і ти кидаєш його у тій темряві – який ти після цього друг?

Дзвінок до матері...Я поки взагалі не розумію на біса цим людям діти? На біса їм дозволи на те, щоб стати батьками? Чого просто лабораторія не збирає генетичний матеріал і не продукує дітлахів як на конвеєрі віддаючи одразу в садки, школи та універи? Якщо на початку твору нам показали уривок з парою, що проходить тестування і наче дуже зацікавлена у тому аби стати батьками, то родичі Ніни взагалі не ясно нахіба планували дитину. Це ж тупо меблі для них до того ж меблі не найулюбленіші, а ті які можна замінити чи винести у сусідню кімнату аби очі не мусолили, бо віддати нікому, а викинути шкода. Такі відчуття у мене від батьків Ніни. Дивні люди, занадто дивні.

Нікола це просто знахідка. Острівець спокою та безпеки для Ніни, от просто дякую, пані авторко, за нього. Він єдиний тримає її дах на місці, без нього дівчинка б вже або здалася, або відчувала нереальний дискомфорт. У неї ж фактично нікого немає. Чуже місце, чужі ворожі люди, а, здавалось би "вдома" теж своїх нема. Подруга навіть не перегнеться підійти, аби приятелі не присоромили за спілкування з "зечкою", батькам чхати де вона і як, бо шістнадцять це вочевидь доросла людина (ці люди часом правки у наше законодавство не планували вносити? дуже схожий наратив). Тож якби не було ще й Ніколи(і його випічки, аромат якої я прямо через сторінки відчуваю і тішуся, що маю пекарню біля дому), Ніні було б дуже не солодко (знову, даруйте за каламбурчик, під час невдалих жартиків жодна бджола не постраждала, запевняю)

Далі трохи вражень по наступним сценам твору, якщо ви досі тут і не хочете спойлерів – прямуйте до висновку.

• Хоч Нікола і був, на мій погляд, грубуватий у своєму хвилюванні, я все ж ентузіазму Ліси і Ніни, щодо "приспання браслету" не поділяю. Тікати не зрозуміло куди, доки відбуваєш покарання і справді може бути небезпечно. Та тут не варто забувати, що Ніні всього шістнадцять. Вона поки живе емоціями, необдумано, часом інфантильно, це нормально для її віку, втім хвилює трохи у що це може обернутися.

• Цікаво спостерігати як Ніна усвідомлює, що за межами мегаполісу існує геть інше життя. У чомусь важче, складніше, глибше. Розмова з Ніколою щодо батька досить серйозна, та і сама сцена розмови з батьком теж, відчувалась доволі напружено. Я розумію, він хотів для сина кращої долі, тож його хвилювання зрозумілі, але боже, ну хіба ж так важко обійняти сина? Оці люди-кремені мене завжди вибішують найбільше: і самі відчувати не вміють, і іншим забороняють. Скільки того життя, цінувати треба близьких, говорити ротом про почуття, це не слабкість, а сила. Гаразд, понесло мене трохи, вертаюся до твору)

• Я підозрювала, що такий фанатизм щодо мегаполісу, з боку батька продиктований особистими причинами, втім жертва матері Ніколи це дуже сильно і сумно водночас. Не вистачало мені від батька трохи більше тепла, все ж. Розумію, чого він такий, але не підтримую)

• Сцена з криком Ніни дуже сильна, до мурах. Забагато звалилось на бідну дівчинку. Їй потрібен був цей виплеск емоцій.

• Зв'язок Ніколи і Сільвії цілком зрозумілий, та все ж не вдалося йому мене переконати, що це варто було приховувати від Ніни. Розмова з Лією після такої кількості часу була важливою, та мені подруга відчувалась на відстані витягнутої руки. Наче зв'язок і довіру уже втрачено і її навряд чи відновиш. Лія, звісно, вибачилась, визнала помилку, та таке забути складно. Друг не дарма пізнається у біді. Лія залишила Ніну саме у ту мить, коли вона потребувала подруги найбільше. І хоч Ніна за цей час подорослішала і багато що нарешті зрозуміла, я не певна, що вона зможе знову підпустити подругу так близько, як це було колись. Я б не змогла. 

Суд над Ніколою – якийсь сюр. Вкотре підкреслює думку, яку я тримаю в голові і за межами цього твору: всі, хто коли-небудь визначив власну працю, сутність, роль як бездоганну, є настільки ж далеким від цього поняття, наскільки впевнений у істинності цього дурного, абсолютно необґрунтованого самовпевненого твердження.

Висновки

Мегаполіс не є бездоганним. Він збудований на обмеженнях, покликаних будувати порядок, на ділі ж – лише заганяє людей у ярмо. І дуже показовим є суд над людиною, що попри життя у мегаполісі не збирається палити мости зі своїм минулим у передмісті. Це лише перший дзвіночок, це перший вогник, яки й поки що вдалося загасити, та він цілком може перерости у полум'я.

І саме через це, наприкінці твору, попри перемогу героїв, попри ідею їх спільного майбутнього, я не відчуваю що бій завершено. І переконана, що влада продовжить слідкувати за кожним їх кроком, готова знову обмежити свободу людей. Бо тільки так вони впевнені у власній владі. Тільки у контролі вони бачать порядок. 

Історія дуже цікава, цінна вона й тим, що тут персонажка не є реформаторкою, революціонеркою, що у свої шістнадцять, озброївшись лопатою піде закопувати ідею світового панування. Вона "маленький гвинтік" (даруйте за відсиланку на одного неадеквата), Ніна у цій історії лише частина налагодженої системи, що дає збої. І вона вчиться, пристосовується, зростає та розвивається. А для мене як для читача, розвиток героя займає ключове місце. Її ріст був поступовим, не кричущим, він не стався миттєво шляхом "перемикання" сцен. Навпаки, я бачила весь спектр її емоцій, прожила всі її почуття від тривоги й страху перед невідомим, до почуття самотності та приниження і, зрештою, впевненості у тому, що хай вона і частина системи, та все ж має свою роль і має право голосу.

Я зустрічала чимало історій, які гарно читаються, гарно запам'ятовуються, та історії, які гарно проживаються – це рідкість. Ваша належить саме до них, тож я заберу її до своєї колекції, яку оприлюдню, щойно зберу там достатню кількість творів)

Дякую за цю роботу, за Вашу уважність до деталей власного світу та героїв, та за те, що Ви говорите про дуже глибокі гостросоціальні теми так, що їх може зрозуміти будь-хто.

Успіхів, натхнення та наснаги.

Хто також читав цю книгу, буду рада почути і Ваші враження у коментарях, це допоможе автору!

⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘

Принагідно запрошую і до своєї конкурсної книги, у жанрах космічна фантастика та психологічна драма.

А також до новинки в стилі фентезі, що зараз у процесі написання. 

(обкладинки клікабельні)

Запрошую також до своїх соціальних мереж ☀️✨

❣️Мій інстаграм

❣️Мій фейсбук

❣️Мій пінтерест

❣️Мій тредс 

Ваша, Кайла Броді-Тернер ❤️