Вона не пам’ятає, коли саме це почалося.
Можливо, тоді, коли вперше зрозуміла, що її голос нічого не змінює.

У будинку завжди було тихо.
Не спокійно — саме тихо.
Так, ніби кожне слово могло щось зруйнувати.

Мати говорила мало, але різко.
Батько — ще менше.
І між ними завжди була ця напруга, яку не можна було торкнутись, але можна було відчути шкірою.

Октавія рано навчилась головному:
краще не заважати.

Вона говорила тихіше, ніж хотіла.
Рухалась обережніше, ніж могла.
І поступово звикла до думки, що її присутність має бути непомітною.

Іноді їй здавалось, що вона — просто фон.
Як стіни. Як старі меблі. Як повітря, яке є, але якого ніхто не помічає.

Але найгірше було не це.

Найгірше — що з часом вона сама почала вірити,
що її можна не помічати.

? Продовження — у книзі «Лінії порожнечі»