“я — Даніель, і мій янгол навчив мене відчувати”

Я не відпускаю її руку. І знаєш, це навіть не про жест. Це про те, що всередині мене вже давно немає “відпустити” чи “не відпустити”.

Вона стоїть і говорить про “як раніше”, ніби це ще існує. Ніби можна просто повернутися в якийсь безпечний момент і зробити вигляд, що нічого не змінилося.

Але я не можу.

Бо я вже не той, хто міг дивитися на неї спокійно і нічого не відчувати. Це не сталося в одну секунду — це накопичувалося повільно. Її голос. Її реакції. Те, як вона злиться і намагається це приховати. Те, як вона дивиться, коли думає, що я цього не помічаю.

І я довго робив вигляд, що це просто… цікавість.

Але скажу чесно — це не цікавість.

Це вона.

І зараз, коли вона стоїть так близько, я нарешті дозволяю собі не боротися з цим. Бо скільки можна брехати самому собі?

Я закохався в неї не тоді, коли це стало зрозуміло. А значно раніше. Просто не хотів цього визнавати.

І знаєш, що найгірше?

Відпустити її зараз — це вже не варіант, про який я навіть думаю.