Рецензія на книгу Марії Енріх «барбекю у Африці»

У рамках Безстрокового марафону від авторки Тетяни Гищак.

Рецензія на книгу Марії Енріх  «Барбекю у Африці»

При виборі твору мені раптом захотілося прочитати любовний роман. Тим паче, що в анотації було вказано ім’я головної героїні — Анжеліка! О, воно одразу багато про що говорить тим, хто колись і фільм дивився з такою героїнею, і книги читав відомих письменників. Адже так і є, імена часто викликають певні асоціації, і мода на це ім’я якраз і пов’язана з популярністю твору.
Тим паче, що анотація обіцяла світ лайків, фільтрів і реклами, який покидає зіркова блогерка, щоб потрапити на курорт в Африці, та ще й із загадковим господарем. Мм, ось прямо одразу відчувається присмак якихось подій, тим паче, що одразу заявляється, що це її колишній однокласник, якого вона ображала та висміювала. Булінг.

Що ж, любовний роман "Барбекю в Африці".
Тема хоч і стара, але завжди цікава, тому що мова про людські стосунки. На слові "людські" я б зробив особливий наголос.
Мені, щоправда, одразу ж кинулось в око прізвище героїні. Ольжич. Чи це по батькові... І занадто розмите визначення — Африка. Звучить добре, але схоже на Айболита. Якщо хтось його ще пам’ятає. Африка, Африка, милі краї. Їдемо ми в Африку, їдемо ми до друзів... Африка — це величезний континент, хто бажає, може його порівняти за площею з іншими, буде цікаво. Африка — це різна природа, різні країни і таке інше. Це як Канікули в Євразії. Або Сніданок в Америці.
Втім, зараз знову будуть мене звинувачувати, що не хочу дотримуватися політики партії у справі правильної схеми рецензій!
Тож, погнали!

Тим паче, що мені потрапив, як я вважаю, цікавий представник сучасної літератури, якої з’являтиметься, ймовірно, все більше.

Стилістичні дивності
Що одразу звертає на себе увагу — текст досить перевантажений епітетами, що звучать неприродно:
— "блідий гепард" — це як? Зблід від споглядання героїні? Від сорому? Чи йому просто стало зле?
— "Кущі, які наче випадково росли у вигляді сердець" — це кущі на курорті в Африці! До речі, а де саме? Оскільки на самому початку ненав’язливо говорилося про "піски, що блищали"...
— "Гаряча спека, неначе прозора тепла ковдра" — спека як ковдра — трохи таке собі порівняння, тим паче, що гаряче теплим бути аж ніяк не може.
— "Не помста — симфонія" — фраза звучить занадто пафосно для внутрішнього монологу.
— "В Африці день ніколи не закінчувався просто..." — а як? Складно? Таке собі пафосне написання з неправильним розумінням сенсів. В Африці... Де саме, вона велика! Пісок, розжарений до блиску на заході сонця, вже не так блищить. А вже небо, схоже на криваво-оранжеву марлю! Це абсолютно чітко маркований пафос.
— Плюс кондиціонер, який гуде монотонно і беземоційно, як усе в житті, що працює без збоїв... — конструкція речення несе в собі певне нерозуміння саме емоційності — тобто речей, властивих саме людині. Ах, так. Це просто таке порівняння, а я причепився... Добре. Можливо. Але пісок і тут же савана? Нехай і під криваво-оранжевою марлею!
"Слова звучали фальшиво... Емоції — нечіткі"...
— Це було відчуття, ніби її хтось будив подумки... — дуже цікаво! Звичайно ж, це такий образний вислів, недоступний для товстошкірих читачів. Або просто певний пафос алгоритму, який шукає красиві вислови, але плутається в них.

Цікаво, що фраза про те, що: "У коридорі до її бунгало світло миготить. Вперше. Сервіс тут був ідеальним, а тепер як у фільмі жахів" повторюється без змін двічі. Це дуже схоже на недбалість обробки тексту, коли одна частина просто не видалена, або залишена слово в слово для посилення того, чого тут немає.
— Його тиша була гучнішою, ніж його слова — Ця фраза змушує припускати її штучне походження. Людина б написала — його мовчання.
— Вечором вона пішла до водоспаду. Її улюблене місце... — але коли воно встигло ним стати?

Структурні повтори
Важливо звернути увагу, як будуються діалоги. Вони йдуть за схемою: коротка репліка — пафосний опис внутрішньої реакції. Він говорить загадками — вона кам’яніє на секунду або втуплюється в чашку.

Логічні помилки та дивності
— Знахідка книги з назвою "Ти пам’ятаєш, як мене принижували?", яку героїня називає просто загальною. Як часто ви зустрічали саме такі заголовки, щоб називати їх звичайними?
— Текст перенасичений конструкціями виду "Не А, не Б, а В". Не серце. Не тіло. А щось глибше. І пафосними фразами, які так люблять іноді й автори. Тиша була гучніша за слова...
— Ну, леді-блогерка, яка називає аудиторію "барбариски", мене не сильно дивує.
— Але блогеру-мільйоннику зазвичай зовсім не потрібно бути першим у випадковому готелі десь, його швидше запрошують. Втім, треба ж до кінця читати, вірно?

Специфічні метафори з певним гумором
Світло, яке пройшло крізь фільтр Lush — це все, звичайно, може бути профдеформацією. Навіть не буду сперечатися. Але метафори виду: "іноді це золото. Іноді — змії", здаються мені дуже специфічними.
Крім того, зустрічаються слова-паразити, як, наприклад, тінь або певні контрасти — як порівняння курорту з театром, у якому хтось змінює сценарій.

Розмітка тексту
Після перших глав розмітка тексту змінюється. Речення стають коротшими, вони виносяться в абзаци. Текст скорочується до такого мінімуму, що отримує ефект білого вірша. Далеко не завжди лаконічність означає виразність. А потім взагалі втрачається розуміння, де там слова героїні, де її думки, де описи — все зливається в один суцільний потік поділених на абзаци речень. Сподіваюся, це не якась форма психологічного впливу на читачів? А то раптом десь пишуть книгу про те, як її читають...

Крім того, удавана лаконічність тексту перетворюється на потік хоч і коротких, але дуже численних слів, більшість яких намагається вискочити із зони твого розуміння, перетворюючись на такий собі шум. У певний момент — це немов аберація свідомості, при якій хаотичні сенси видаються за глибокі, а набір миготіння — за динаміку. З’являються епізоди ніби нізвідки, як і герої. Ось просто взяв, з’явився і зник. Описується орієнтування на місцевості, як сон хворої людини, де немає переходів і достовірності, лише набір символів, що зображують хисткий антураж у сюжеті.

На що це схоже?
З високим ступенем імовірності можна констатувати, що навіть структура речень (Анжеліка зробила це. Вона знала те. Він подивився так) має ознаки генеративних моделей. Вони взагалі часто використовують схему: опис оточення — діалог — пафосна думка.
Текст, який має виглядати як типовий любовний роман, з емоціями, переживаннями, грою почуттів і подій, при найближчому розгляді розповзається на кліше, генеративні форми і деякі логічні помилки, трохи оброблені або перекладені.
Ритм самого тексту — рівний, як за шаблоном. Повтори смислових конструкцій для надання "глибини" змісту. Певна універсальність метафор, коли чекаєш чогось індивідуального. Симетричні відповіді в діалогах, які виглядають неприродно, і взагалі певна функціональність героїв. Нічого зайвого. Нічого побутового. Загалом, усе для читача! Оголений скелет суті для удаваної принади динаміки...
"Сніданок подали на веранді — інстаграмно".
Герої бачаться неприродними, не живими. Їхній опис, їхні заявлені характери швидко змінюються або загадково не пізнаються...
Найбільш показовим є не те, що є якісь стилістичні огріхи, а те, що вони системні. Важливий саме ефект накопичення: подібні ознаки проявляються рівномірно по всьому тексту, формуючи стійке відчуття структурної шаблонності.
В результаті текст справляє враження не стільки авторського висловлювання, скільки відтворення певної моделі письма — акуратної, але позбавленої індивідуальної інтонації та внутрішньої нерівності, властивої живому.

І щодо сюжету
Певною мірою ця книга, яка мала стати книгою про довгу пам’ять булінгу, саме такою і стала! І має властивість цей булінг, точніше боротьбу з ним, перетворювати на його маніфест. І маніфест помсти як такої. А саме місце — на певний центр психологічної ломки людини. По суті, насильницької. Цікаво, як читач відреагує, якщо згадає, що героїня там не одна — кумедне місце для релаксу виходить! Чи хотіли б ви потрапити під вплив ображеної на вас давно людини, яка цю образу плекала і пам’ятала?
Хочете представити блогера-мільйонника, який так легко здається? Людину, яка з дитинства певно поводилася, яка певно себе тримала і розвивалася. Погано чи добре, яким він став насправді — не важливо, мова про інше — його психологічна обробка настільки "сильна", що викликає питання: чому ж раніше не змінювалася? І чому так легко зараз... Втім, розкриття усього сюжету може комусь щось і змінить в сприянятті.
Історія одного маніяка в моїй голові...
У міру прочитання втрачається сенс дій і реальність описаного. Воно перетворюється на потік бажань автора, в яких із людиною наче проводять просто якусь психічну обробку і навіть переконують, що на неї було дано дозвіл, але все чомусь обривається "глибиною задуму".
Цікаво, що десь у главі 15 виникає стійке відчуття, що у книги змінився автор. Змінюється стиль і оформлення тексту, причому досить серйозно. Однак і старий не здається одразу, тому форматування змінюється від цілих абзаців тексту до просто крапок між ними.

Колись людину з великим багажем знань називали енциклопедистом. Або людиною з енциклопедичними знаннями. Реальними знаннями, коли вона розповідати про щось за темою могла, ніби цілу статтю читала. Люди з тих пір змінилися, у них замість знань залишилися лише ярлики — посилання на те, де що можна знайти, і тепер замість пояснення процесу читачі отримують лише коротку його назву.
Іноді виникає відчуття, що тепер цими ярликами автори немов жонглюють перед читачем, стежачи за яскравою модністю або ходовою чутністю, але вже навіть не надто розбираючись, що б це значило саме по собі...
Каюся, в якийсь момент я перестав читати, а став просто гортати. З повним відчуттям того, що, ніби прийшовши кудись і замовивши торт, я отримав яскраву піцу з пластику, яка розсипається в руках. І найголовніше — це те, що її переді мною було надзвичайно багато....

Я з великою повагою ставлюся до будь-якої праці. Мені зовсім не важко було написати про те, як це глибоко психологічно, як цікаво взаємодіяли герої і таке інше. І це не виклик і не спроба комусь щось показати чи довести. Це просто думка. Чесний погляд, який ви маєте право ігнорувати або з ним не погоджуватися. Бо це — симулякр пошуку автентичності у недбайливо прописаному світі незрозумілих симулякрів...
Так, я читав інші рецензії на цю роботу. Мені здається, що вони прекрасно рекламують книгу і дійсно говорять про багате світосприйняття самих рецензентів.