Відгук на “моя кохана лялька” Каті Андреевої

"Моя кохана лялька" – це сумне, моторошне і по-своєму красиве фантастичне оповідання. Нагадало мені водночас “Лоліту” і фільм Майкла Бея “Острів”.

Дівчинка Ляля зростала у гарному будинку, її доглядали спеціально навчені люди, час до часу навідував чоловік, що піклувався про неї наче батько. До свого 18-річчя вона не ніколи не виходила з дому, не ставила жодних питань, аж поки випадково не дізналася, що є точною зовнішньою копією іншої дівчини…

Лише тоді вона замислилася, що означає все її життя.

Невеликий твір у 16 сторінок змальовує страх втрати, який переходить у одержимість. Жагу свободи, якій не дано втілитися. Дивне зближення, коли те, що мало бути “замінником”, стає центром. Любові тут немає – є тепла дитяча прив’язаність і невситима жадоба контролю, володіння та використання, яка нікому не приносить ані крихти радості – ні дівчинці, яка отримала долю, якої не мріяла, ні чоловікові, що, здавалося, мав усе і всім володів, незважаючи на інших і не боячись покарання. 

Чисто технічно до тексту є зауваження – певна недбалість у формі та написанні, якась поверхневість, яка часом переходить у якусь повітряну легкість, що разом з оригінальними ілюстраціями створює дивну, майже фантасмагоричну атмосферу – принаймні як я це відчула, коли після прочитання хочеться струснутися з думкою “Що то воно зараз було?” 

Бажаю авторці подальшої наснаги та натхнення!