Його величність Погляд

    Вона сьогодні ніби бачить його вперше…

Він спокійно працює біля дошки, його рухи впевнені, руки вправно пишуть формули. Як завжди… Фізика, задачі – це його. Але для неї сьогодні не як завжди…

    До моменту, аж поки його батько не звернув, у розмові з її матір’ю, увагу на те, що їхні діти виросли, вона його і не помічала.

- Дивлюсь на твою доньку і аж тепер розумію, як наші діти виросли. Коли син поруч кожного дня, чомусь так це не відчувалося. Вони уже дорослі!

- Та, які там дорослі. Це ж лише тільки восьмий клас! Хоча…

   А тепер…

   Він , ніби щось відчув, закінчив розв’язувати задачу і повернувся до класу. А поглядом зачепився за її очі…Мабуть, там було щось особливе у її погляді, бо в його очах виникло запитання, здивування і зацікавленість.

   Вона уважно дивилася на нього і вперше зрозуміла для себе, що ці очі особливі. Чорні, теплі з потаємною усмішкою. « І чого це я?, - пробувала вгамувати себе, а очі все ще не відпускали.

   І не відпустили…

   Потаємність залишилася на багато років…

   Вона відчиняє двері до класу і зразу бачить його. Очі спрямовані на двері в очікуванні. Він сидить , зіпершись спиною на підвіконня, в пів оберту, щоб бачити все, що діється у класі. Та так і залишається навіть на уроці. Вона весь час у полі його зору. Час від часу їх погляди зустрічаються і розмовляють про своє. Кожного разу про різне, недомовлене…

   Так закінчується восьмий, дев’ятий і йде до закінчення десятий. Чи помітив хтось ? Мабуть, що ні. У їхньому житті нічого не змінилося. Вони живуть кожен своїм життям. Своїми інтересами, кожен зі своїми друзями. Ніхто не знає про їхнє інше життя…

   Кажуть, коли підлітки закохуються, вони ведуть себе неадекватно. Мабуть… Смикати за волосся?  Чинити різні безглуздя?  Ні! Їм вистачало погляду! Вони тонули в очах, вони розуміли…

   Шкільне свято, вона активна його учасниця. Сценарії, вірші, сцена – це її. Аж раптом на цю ж сцену з гітарою в руках виходить він у складі інструментальної групи, яка сьогодні запрошена на свято. Вона завмирає. Він ніколи не розповідав, у класі ніхто не знав про таке. Її очі здивовані, його – сміються. Вона за кулісами, він грає, але погляд його там…за кулісою. Він її здивував! Він щасливий! А вона? Вона радіє за нього!

   Вона перемагає на олімпіаді з історії, їй вручають диплом, а поглядом вона шукає очі, щоб побачити у них підтримку. Знаходить, там – підтримка і радість. Це окриляє і вселяє надію.

   А потім шкільний вечір. Він танцює зі своїми подругами, вона весь час у товаристві своїх друзів. Але їхні очі тримаються одне одного. Що це? І до яких пір? Вже давно у її грудях виникає біль від його поглядів. Сьогодні, від розуміння того, що обіймає він іншу, сміється до іншої, а дивиться в її очі, вона відчуває сльози. Чи помітив і він їх? Вона втекла з цього вечора. 

    Перше, що хоче побачити наступного дня, коли заходить до класу, чи є він на своєму місці. За спиною уже дзвенить дзвінок на урок. У серці розпач – його немає! Вона йде до своєї парти і бачить…його. Він сидить на її місці і розмовляє з однокласником, що зазвичай сидить у неї за спиною. Той біль, що виник ще на вечорі, нікуди не подівся, а раптом збільшується у грудях до неймовірних розмірів.  Він звільняючи їй місце, ніби ненароком торкається її руки від чого пробиває струмом.  Як вгамувати бурю, що заважає думати. Плакала успішність! Атестат не буде таким як передбачалось. Мама у розпачі, а вона хіба може зізнатися, що не вона винна у цьому… Мамо, якби не ваша розмова, може б цього і не було… Може…

    А потім було весілля її сестри у іншому місті. І він там зі своїм музикальним гуртом.  Її запрошували – вона танцювала. Його погляд її супроводжував! Там був сум!

- Чому ти не запрошуєш мене?, - запитував її погляд.

- Не знаю. – відповідав його, а чи то вона так його розуміла.

   Наступного дня у школі той погляд не втратив свого суму. У її ж , мабуть, з’явилося щось нове. І це було роздратування. Тому,  коли у класі з’явився практикант-фізик, вона зробила все, щоб і у його погляді з’явилося роздратування. Воно з’явилося . Разом зі злістю. Вона це читала  в його очах. Ніжні і оксамитові, теплі і усміхнені до того, вони стали холодними і колючими, злими і роздратованими. Але нікуди не поділися! Вони супроводжували всюди. Без них не відбувалося подиху, кроку, миті! Вони переслідували вдень і вночі. Уві сні і наяву!

   « … Тебе я очарую і наяву побачиш дивний сон…» Леся Українка.

  Вона бачила його у своєму дворі на лавці під своїми вікнами, інколи у маршрутці по дорозі до школи, ніби поруч з нею, але у компанії інших хлопців і дівчат.

  Поїздка на змагання з волейболу. Зима, дорога хоч і недалека, але в автобусі нежарко. Поруч з нею подруга з команди, яка ніколи так і не дізнається нічого про них. Але в той раз вона попросила його її зігріти, бо вона відчула холод у спині. Він підсів до них і обійняв подругу. Але та рука, що обіймала подругу, наполегливо торкнулася її руки і потягла за рукав. Вона витягла свою руку з кишені і потрапила у його долоню. Їй миттєво стало жарко!

- То як, зігрілася?, - запитав він подругу.

- Та якось трохи стало тепліше, - відповіла та, а він стиснув її руку так, щоб вона зрозуміла, то запитання для неї.

   «Чому ти обіймаєш не мене? Чому танцюєш не зі мною?», - все частіше запитувала подумки.

   Він катував себе чи її?

   Від дитячої оксамитово-теплої гри поглядів, що створювала радість, не залишилося і краплини. Натомість - біль і розчарування.

   Студент-практикант не полишав її. Він телефонував, писав, запрошував у кафе, бари, дарував подарунки. Вона стала жити іншим життям. Він - своїм.

    Але між ними завжди залишався невидимий зв’язок через погляд. Вона продовжувала тонути в тому погляді, вона не могла жити без нього. Це, як ковток повітря, це, як проснутися вранці.

  А потім випускний. День і ніч, які розділили життя на до і після. Вони стали рідше бачитися. Вони шукали зустрічі, але відстані були великими. У миті зустрічей – його величність Погляд ставав все теплішим і сумнішим. Вони розуміли, що віддаляються, їхні очі сумували за минулим, за ніжним дитинством, навіть за болючою юністю.

  Але він так і не зробив того кроку, якого вона від нього завжди чекала. Сама вона  також не була такою ж відчайдушною, як товаришка по команді.

  Лише їх погляд завжди був сміливим, впертим, непереможним і  переконливим .

   Вона і сьогодні дивиться в його очі, але це вже погляд вічності. Його очі такі ж красиві, вони дивляться на неї з граніту, а поруч розвівається синьо-жовте полотнище.

  Якби не війна!

  Можливо, б усе склалося інакше!

   І він би промовив те, що ховав у своєму погляді стільки років!

                                                                                                               Квітень, 2026