Для мене це ніби прощатися з людьми, котрі стали частиною твого життя.

Як у дитинстві, коли закінчується літній табір.
Або коли останній день у школі і ви ще смієтеся разом, але вже знаєте: далі кожен піде своїм шляхом.

Це відчуття солодкого смутку. Коли ніби нічого не зникає, але й таким, як було, вже не буде.

Приблизно так я почуваюся зараз.

Історія «Кожній відьмі по тварі» народилася ще чотири роки тому. Спершу ідея, далі тривалий етап підготовки і вивчення українського фольклору.

Ми з Нідейлою довго її будували: продумували світ, героїв, їхні страхи, слабкості, вибори. Вони щедро ділилися своїми історіями, а ми старанно їх записували слово за словом.

І за цей час вони стали… своїми.

Не просто персонажами. А тими, з ким ти прожив частину життя.

Тому завершення завжди трохи про відпустити.

У мультфільмі «Коко» є думка: люди живі, поки про них пам’ятають. Мені здається, з героями так само.

Вони живуть, поки їхні історії читають.

Зовсім скоро ми відпустимо відьмочок.
І дуже хочеться, щоб вони продовжили жити вже у вас. Бо насправді це не зовсім прощання. Це як зустріч із друзями, до яких можна повернутися будь-коли. Відкрити першу сторінку і знову опинитися поруч із ними.

І, можливо, цього разу прожити цю історію трохи інакше.

Якщо хочете бути поруч у момент, коли ця історія завершиться, підпишіться, щоб не пропустити вихід фіналу.