— Тобі не варто було сюди приїжджати, — кажу тихо, але твердо. — І взагалі, нам треба забути все, що було.
— Я так не думаю, — спокійно відповідає.
І ця його впевненість збиває мене з пантелику.
— Я не збираюся нічого забувати, Христю, — продовжує він, роблячи ще пів кроку ближче. — І мені реально шкода, що я придумав цю кляту перевірку. Я був ідіотом. Повним.
— Ти вирішив мене перевірити, — перебиваю його. — Наче я якась…
— Так, — без вагань відповідає він. — І я про це шкодую.
Я на мить гублюся, бо не очікувала такої прямоти.
— І що далі? Що саме ти хочеш “виправити”?
— Все.
— Немає нічого “всього”, Арсене, — хитаю головою. — Між нами нічого не було. І не буде.
Він напружується, але не відводить погляду.
— Було, — тихіше каже він. — І ти сама це чудово знаєш.