Тінь мого кошмару

Вона звикла контролювати все: кадр, світло, дистанцію між собою і світом.

Місто було її територією — знайомим, передбачуваним, піддатливим об’єктиву.

Поки хтось не почав дивитись у відповідь.

Спочатку це були лише коментарі — короткі, майже нейтральні, ті, що легко ігнорувати.

Потім — деталі, які ніхто не мав знати.

Маршрути. Рухи. Вибір кадру.

І відчуття, що вона більше не одна навіть у власній квартирі.

Коли страх отримує форму, його вже не можна списати на уяву.

А коли в її житті з’являється Богдан — занадто спокійний, занадто прямий і небезпечно живий — реальність починає розділятись на “до” і “після”.

Ну і як вам? Мені здається дуже інтригуюче. Із задоволенням почитаю ваші коментарі до моєї історії.