Вітаю!

Завтра починається цікавий флешмоб, який триватиме до кінця квітня. Слідкуйте, буде дуже цікаво) Я теж братиму там участь з оповіданням. Чекатиму в гості)

Хочу нагади про свій дарк-роман, який пишу спеціально для конкурсу.  Запрошую. Дивіться та слухайте класний саунд-трек, він в розділі буктрейлер. Події зараз дуже цікаві)

Казимир. Про них шепотів лише дощ...

ФРАГМЕНТ

Між ними було якихось десять кроків. Усього десять. Але кожен здавався кроком у щось невідоме. У щось, після чого Евеліна вже не повернеться такою, як була.

Її подих став коротшим. Повітря раптом здалося густим.

Евеліна все ще стояла на місці, вагаючись, і ловила себе на тому, що хоче, аби незнайомець зробив перший рух. Це було справжнє протистояння.

Але чоловік не рухався. Просто дивився і чекав. І саме цей спокій її й зламав. Бо в глибині душі Евеліна вже знала — якби їй було байдуже, вона б зараз не тремтіла.

Їй треба було тікати, але Евеліна зробила крок вбік. Ледь помітний, але зробила. А ще промовила:

— Привіт. Я знову щось загубила?

Він похитав головою і навіть трішки всміхнувся, ледь помітно, куточком рота.

— Просто захотів тебе побачити.

Він примружився, ніби ховаючи очі. Евеліна ж похитала головою. Цей чоловік не з тих, хто ховає очі. Радше винно сонце.

— Побачив. Що далі?

Евеліна й сама не знала, навіщо поцікавилася. Це була справжня помилка! Бо її питання пролунало як запрошення для продовження розмови. Але ж Евеліна цього не хотіла!

— Я — Казимир, — промовив він несподівано, і цим ніби виклеймив своє ім’я в її думках, в пам’яті, навіть під шкірою.

— Евеліна, — промовила вона, ледь ворушачи губами.

— Я знаю, Еві.

Так її називали лише найрідніші та ще Вероніка, та й то не завжди.

— Звідки ти… — почала вона, але Казимир її перебив:

— Поїхали зі мною.

Перед очима раптом виникла дорога. Нічна дорога… кудись.

— Мотоциклом? Куди? — Невже вона поцікавилась? Навіщо? Їхати кудись з незнайомцем — це не про неї. Тож Евеліна рішуче похитала головою. — Ні.

Евеліна могла сказати, що за три тижні у неї весілля, але, з іншого боку, чому вона мусить розповідати про це незнайомцеві? Це — особиста справа. Цілком достатньо її «ні». Евеліна і без цього порушила свої принципи, розмовляючи з незнайомцем посеред міста. Єдине, що їй про нього відомо — це ім’я. Якщо воно не вигадане.

— Ти зараз намагаєшся показати, що нічого не відбувається, а в тебе навіть дихання збилось.

— Нічого такого навіть близько… — почала Евеліна, але потім вирішила не реагувати на провокацію. — Я нікуди з тобою не поїду.

Якщо вона чекала на якісь вмовляння, то в цьому Евеліна теж помилилася.

— Тоді бувай, — промовив Казимир і сів на мотоцикл.

Евеліна ж чомусь не могла рушити з місця. Якого біса вона стоїть?

Та щойно Евеліна ворухнулася, Казимир простягнув руку і торкнувся її підборіддя. І Евеліна заплющила очі. Лише на мить, але Казимир не міг цього не помітити. Темна глибина в його очах ворухнулася, коли він провів великим пальцем по її губах, а потім ніби зібрав своїми губами крадений цілунок.

В цю мить Евеліні здалося, що її серце впало їй в живіт.

 — Навіщо це… все? — прошепотіла вона, невідомо до кого звертаючись, бо Казимир вже поїхав…

Затишного вечора!

Руня Славна