Вагався, чи варто мені братися за цю рецензію. Ні, я не надто боюся бути незрозумілим. Розумію, що зараз, у цей наш надскладний і морально виснажливий час, мало хто має сили заглиблюватися в чужі рефлексії чи мотиви. Однак маю право вирішувати кого, у який спосіб і навіщо рецензувати. Бодай як читач.
Із творчістю Володимира Яценка я не був знайомий, попри те, що ми мешкаємо в одному місті й виросли в ньому також. Зрештою, тут немає нічого дивного, цьому є цілком зрозумілі причини — брак уваги в країні до власних авторів, не надто високе зацікавлення видавництв у розвитку української фантастики, а також жанр, у якому він пише, і його схильність, як мені здається, до малих форм: оповідань та повістей. І цей жанр — наукова фантастика, де перше слово є не просто даниною поваги, а неодмінною і чіткою ознакою. Мені ж більше подобалися довгі серії та легші речі, з більш зрозумілими для мене варіаціями на тему чарівного меча чи магічного кристала.
З великим зацікавленням я прочитав оповідання "Спартанець". Але спонукало мене до написання рецензії дещо інше — на платформі існують різні марафони, де автори рецензують творчість одне одного, прагнучи, як мені здається, насамперед збільшити кількість своїх підписників привертаючи увагу. На платформі є чимало авторів, які її здобули, свою авдиторію. І можу їм лише поаплодувати за це.
Крім того, у межах блогів кілька разів виникали дискусії про майстерність, про вміння ясно висловлювати свої думки та бути лаконічним. Як же можна оминути "Спартанця", якщо, приміром, закидають багатослівність! І як може пройти повз той, хто сам закликає до лаконічності?
Що ж, якщо ви ще не читали — рекомендував би це зробити, оскільки твір того вартий. Розумію, що цей автор зовсім не гониться за підписниками, і не ставлю за мету ставати його представником чи якось рекламувати творчість. 
Але не можу просто не звернути вашу увагу на важливий аспект.
Колись римський архітектор Вітрувій вивів три правила, основні принципи архітектури: користь, міцність, краса. Чому б нам не спробувати оцінити творчість за цими критеріями?
Наприклад, користь. Це оповідання підкупило мене своїм баченням майбутнього. Візією, де на першій станції Люстдорфської дороги в Одесі може з’явитися естакада, а тут, повірте, складна розв’язка і затори — доволі часте явище. Баченням певних моментів можливого життя, де людина не залишається нікому непотрібною, попри власні проблеми чи певні негаразди із законом. До того ж безперечною користю цього твору є мова. І проста, і водночас складна. Зрозуміла і не громіздка.
Мені трохи впало в око вживання "од" замість "від". Я не філолог, мені особисто здається, що правильнішим є друге, проте перше сприйняв легко, оскільки воно здалося мені рекламою улюбленого міста. Хай буде "од", аби ви всі нам були здорові…
Мені було непросто почати, я не зміг легко вчитатися — імовірно ще й тому, що просто не знав, що за риба така лифар, та й відволікти всі намагалися. Або ж виною тому вже певна власна неспроможність одразу уважно вникати в текст. Ви помічали таке? Звикаючи до великих потоків інформації, око ніби ковзає, увесь час намагається перескочити, а мозок реагує не на всі слова, іноді важко сприймає довгі речення.
Але ось тут якраз і є на що звернути увагу всім прихильникам сучасних віянь, прагнення до мінімалізму словесних конструкцій, що часто надміру спрощує мову й позбавляє її описової ясності. Ні, "Спартанець" написаний інакше. Ясно, продумано, слова вагомі, проте не розкидані. Поціновані, але не безцінні.
І це перегукується з другим принципом Вітрувія — міцністю. Так, тут вона відчувається. У мові, у деталях, у сенсах. Нехай це майбутнє, можливе, імовірне майбутнє. Але воно цілком реальне. Автор якось писав, що довго шукає уважного читача. Я намагався його втілити. Проте міцність цього твору висока, а в мене не надто багато інструментів. Звісно, не можу не зауважити, що порівняння прибутку Дунайського пароплавства та всього екотуризму з доходами від діяльності всіх одеських портів (тобто портів Великої Одеси) — це все ж таки величини нерівнозначні. Але, можливо, автор мав на увазі, що це станеться в майбутньому. І багато хто відкриє для себе всю чарівність дунайських плавнів, української Венеції, Дністровського національного парку та й просто краси чорноморського узбережжя в тій його частині, де нам судилося проживати.
І тут ми переходимо до третього пункту — краси. І краса тут не в самому тексті, не в мові! Ні, краса цього оповідання в іншому! В артикуляції майбутнього! Того, якого нам зараз так бракує. У маленькому, невеликому оповіданні, що дарує паростки надії. Воно спочатку може викликати подив, навіть посмішку, але згодом — мрійливу усмішку про море, про зорі, про цей степ, про цих людей, які попри все, під щоденними бомбардуваннями, на фронті й у тилу, роздерті війною та горем, що торкнулося тут кожного — все одно, де б вони не були (у цьому я глибоко впевнений), зачерпнувши жменю рідної землі, вдихнувши аромат її степу й лісів, дивлячись на течію річок, рано чи пізно раптом відчують цю щасливу мить — буття тут і буття українцем…