Співбесіді таки бути...

Вітаю!

Запрошую до оновлення!

✨✨✨✨

Ранок наступного дня почався з моїх шалених хвилювань. Я нервую. Сумніваюся, чи роблю правильно, йдучи на цю співбесіду. Це ж дитина. Побути з нею кілька годин — це одне, а от бути поруч на постійній основі — це геть інше. Це ж яка відповідальність. А ще тригерить те, що дитина не розмовляє. Боюся, що можу її не зрозуміти. Можу зробити щось не так. І це лякає.

Вагаюся, боюся, але все ж збираюся та їду. Хоча б спробую. А якщо не вийде, отже, не судилося.

І от нарешті доїхала. Видихаю, коли дісталася до офісу Вишневського. Добре, що на візитівці вказана адреса офісу. А ще одним плюсом виявилося те, що поруч з під’їздом сьогодні не чатував Юрко. Може, набридло та й поїхав до своєї Нелі. Дивно, навіть його старий корч постійно на ходу, не ламається. Бо коли він був зі мною, то ця стара розвалюха сипалася безбожно.

З горем, з бідою я піднялася в офіс Вишневського і от стою перед дверима його кабінету, відчуваю, як всередині все стискається. Роблю глибокий вдих та стукаю. Але дозволу з середини немає. Хоча секретарка запевняла, що Роман Павлович у себе та вже чекає мене.

Серце гуде, і раптом двері відчиняє сам Вишневський. Одягнений у білу сорочку, впевнений, надто привабливий і занадто спокійний.

— Доброго дня, Віто Андріївно. Проходьте....

Книга тут...

Приємних емоцій!