Якщо чесно, я досі не вирішила, що в цій залі тисне сильніше – погляди людей чи кам’яні обличчя вождів над головою.

Це місце вирубали просто всередині скелі ще задовго до мого народження. Кажуть, кожна статуя тримає на своїх плечах не тільки стелю, а й пам’ять про всі війни, які пережили острови. І знаєте що? Коли сидиш там посеред ночі, а над тобою в світлі вогню блищать мечі кам’яних велетнів, починаєш розуміти, чому діти бояться зайвий раз бігати повз ці двері.

У центрі Зали Предків завжди горить вогнище. Навколо нього збираються ті, хто вирішує долю поселення, сперечається, п’є медовуху, іноді ледь не б’є одне одного табуретками, а потім усе одно разом іде відганяти драконів від домівок.

Саме тут Йормун Стійкий зробив заяву, після якої половина залу мало не подавилася вечерею.

Саме тут Арен уперше перестав дивитися на мене так, ніби я просто чергова проблема для поселення.

І саме тут старійшини вирішували, чи варто дозволяти дівчині з кресленнями, обпеченими руками та занадто довгим язиком тренуватися разом із мисливцями на драконів.

Скажу лише одне – після того вечора в Залі Предків стало значно голосніше.

А комусь із присутніх дуже скоро доведеться переглянути свою думку про те, на що я здатна.