У рамках Безстрокового марафону від авторки Тетяни Гищак.

Рецензія:«Випадково в кадрі»

Перше, що впадає в очі, коли заходиш на будь-яку сторінку з книжкою — це сам текст. Не букви й слова, а його загальний зовнішній вигляд, який хочеш-не-хочеш, а одразу привертає увагу. Тому, якщо десь пряма мова і рядки твору розриваються та переносяться на кілька абзаців униз, мимоволі виникає неприємне враження. Причому, на жаль, ще до того, як починаєш читати.
Немає сенсу сперечатися про смаки, проте нікуди не подітися від вражень. Вони виникають одразу: це камерна повість про спробу зіткнення двох світоглядів, яка, проте, більше зосереджена на самому процесі спілкування, ніж на глибинному протиставленні ідей. Твір починається у нормальному, спокійному темпі, трохи суховато, особливо в частині описів самої героїні, зате з непоганим розкриттям персонажів через діалог.
Щоправда, мені здалася дещо штучно виведеною під сюжетне завдання психологія стартового персонажа: чоловікові додали дещо подвійних рис, але цілком можливо, що це лише моє особисте враження. Однак для мене в його голосі часто проскакували жіночі нотки. Гарно загорнув... Прям собою милуюся... Але якщо чесно, то чесно.
Під час читання виникло і посилилося відчуття, ніби чогось не вистачає. Зрозуміло, що є різні формати творів, тут коротке оповідання, можна сказати, повість. Проте навіть у межах невеликого твору і, тим паче, невеликої кількості персонажів; навіть за умови обраного стилю, при якому читачеві не повідомляють багатослівно про емоції та почуття героїв, спочатку бракує описів. Що перед героями? Що вони бачать? Що вони думають, можливо. Так, це може бути свідомий вибір такого стилю, але хочеться весь час запитати — а що, а де, а як... Чи погано це? Цілком можливо, що ні. Ти просто думаєш: «Ну, добре, подивимося далі...»
Плюс є деякі, на мій погляд, прикрі дрібниці, чітко пов'язані з сюжетом. Наприклад, немає світла під час зйомки, немає мікрофонів на героях. Нехай великої підготовки й немає, це можна виправдати, проте заявляється сімейна біганина, після якої починаються зйомки — боюся, без мікрофонів буде чути тільки її. На жаль, гарна картинка вимагає гарного світла, а гарне відео — звуку. Сюжет будується навколо цього, навколо зйомки, мені здається, тут варто трохи уважніше поставитися до деталей. А так — гості з вулиці майже мовчки зайшли, пара слів і поїхали. До речі, заявляється, що у відеоблозі обговорювали якісь теми, а почали одразу з питань. Наче дрібниця, але мала б бути тема, про неї було б сказано кілька слів, після чого й перейшли б до питань. Тим паче, якщо один з персонажів називається раціоналістом, значить, передбачалося якесь протиставлення гостей. Проте чітко це не було описано, стало навіть шкода. Адже зйомка — це ніби наріжний камінь історії.
Загалом, непогані діалоги, кумедна ситуація, гарний момент, коли до тебе є питання від людей, і є питання у твоєму власному житті, і ти не знаєш, на яке з них зараз відповідати — при цьому ніби існує певна постійна недомовленість у динаміці. Водночас у діалогах чітко проглядається знання автором багатьох деталей. Або їхнє розуміння.
Несподівана реакція головної героїні здається непідготовленою. Не тому, що такого не могло статися взагалі, аж ніяк. Лише тому, що сам її опис до цього моменту показував характер зовсім інакшим. Так, можливо, це був несподіваний, спровокований питанням нервовий зрив, але буквально пара деталей про її напруження, коротеньких мазків перед цим, кілька її мікрореакцій — і сцена була б підготовлена набагато краще. Втім, я не надто хороший психолог, а люди бувають різні.
Зате маю обов'язково сказати, що історія розкривається поступово, як гарний коньяк. Через невеликі паузи виникає певна динаміка ситуацій та взаємодій, репліки героїв при цьому залишаються природними, живими. Образ героїні з часом розкривається більше, хоча й залишається інтригуюча недомовленість.
Історія йде непоганою спіраллю. З повтором сцен — місць подій, де деякі з них уже позбуваються вказаних рецензентом недоліків. Або просто він не зміг одразу розгледіти їхні чесноти?
Поступово розвиваючись, історія завершується на пів кроці, на пів подиху. Ні, не обривається, просто розумієш, що далі має початися вже зовсім інша історія, можливо, і більш багатослівна. Проте фінал залишає приємний післясмак, повість бачиться після прочитання спокійною, доброю історією з життя, у реальність якої можеш не вірити до кінця, але дуже хочеш, щоб подібне було можливим.
Звичайно, рамки жанру накладають свій відбиток. Безсумнівно, чоловічі персонажі можуть здатися трохи функціональними. Реальними, можливими, але занадто функціональними в межах сюжету.
Висновок, який у мене склався, досить простий — ця історія після прочитання може зробити ваш день трохи світлішим. А це, гадаю, головне.