У криптах між монастирем та храмом було знайдено масове поховання початку дванадцятого століття.  

[…] Люда повільно йшла вздовж викладених залишків тіл і не розуміла власних емоцій. Її душа тріпотіла, на обличчі завмерла легка усмішка. «Ви повернулися до мене. Ви не покинули мене…»

   […]Колеса швидкої підстрибували на вибоїнах, залишених після вибухів. Водій намагався вийти на зв’язок зі стабілізаційним пунктом, проте сигнал був надто слабким:

— Алло! Мене чути? Веземо трьохсотого, алло!

   Позаду нього лежав поранений військовий. Медсестра, сидячи навколішки біля нього, докладала всіх зусиль, аби зупинити кровотечу. Бліде обличчя воїна сильно контрастувало з чорною борідкою та бровами.

[…] Врешті той повернув до неї голову і ледь усміхнувся.

— Коли мене рятує така красуня, то гріх не одужати. У тебе є позивний?

— Нема. Я тут лише другий тиждень.

   Її волосся вибилося з-під каски на голові, довга коса розтріпалася.

— Тоді будеш Мавкою, — не відводячи погляду від її світло-зелених очей, сказав поранений. — І звідкіль ти така взялася?

Ось і все. Мій найбільший роман "Загублені у вічності" отримав своє завершення. Хоча, можливо, то тільки початок?

Люда врешті опинилася там, де найбільше потрібна. Після стількох років вона знову відчула себе живою та потрібною.

Дякую всім, хто був поруч із нею протягом усього часу.

Запрошую читачів, які ще не знайомі з історією дівчини з галицького містечка, поринути разом із нею у атмосферу середньовічної Руси-України, пізнати радість та біль кохання, врешті стати собою.

Телеграм канал відкритий для обговорень.

Інстаграм.

Тік-Ток.

Тредс. 

P.S. Дуже символічно, що така велика історія завершилася на католицький Великдень. То, певно, Йоан підлаштував)