12 письменників літературних злочинців (ч3)

10. Письменник-граматичний терорист

Цей цікавий хлопець змушує коми жити окремо, слова – виживати як доведеться, а речення – вмирати молодими й без шансів на пунктуаційну реабілітацію.

Вичитка для нього – це щось образливе, майже замах на свободу творчої особистості.

У нього слова калічаться на ходу, думки перечіпляються одна через одну, часи в межах одного абзацу змінюються без попередження, а орфографія з пунктуацією давно лежать десь за текстом у позі, яка не лишає надії на одужання.

І найкумедніше, що весь цей мовний погром зазвичай подається не як халтура, а як особлива авторська манера.

Мовляв, це не помилки, не недбалість і не зґвалтування мови.
Це “так живіше”, “так природніше”, “так ближче до людей”.

Приклад:

«Він кароче, зайшов в кімнату і такий дивиться, а вона стоїть мовчить і він такий: – а ти чого мовчиш а вона каже, нічо просто думаю і він такий ага понятно і сів бо день був важкий і вообще все дістало.

Потім він встав пішов до вікна, подивився в даль і каже все, треба щось міняти бо так дальше жить неможна а вона така: «ну да напевно, але ти мене ніколи не розумів». І він такий: та шо ти знов починаєш, а вона образилась розвернулась і пішла в іншу кімнату бо їй теж було тяжко на душі.»

І ти дивишся на це все й у якийсь момент уже не читаєш сцену, а просто намагаєшся вижити між уламками мови.

Тут сенс не губиться.

Його методично ставлять у незручну позу і змушують пересуватись на карачках, перестрибуючи перешкоди, які розставляє цей автор, торкаючись руками (або ногами) клавіатури.

11. Письменник-архіваріус бекграунду

У цього на кожного героя є досьє, як у спецслужб.
Дата народження, дитячі травми, улюблений суп, страх темряви, колір шкарпеток у 2007 році і причина, чому він тоді посварився з котом сусідки.

У героя може бути дві репліки в тексті.

Але за ним стоїть 12 сторінок біографії, які знає тільки автор… і, можливо, Google Docs, який тихо плаче від перевантаження.

Цей автор не пише персонажів.

Він їх реєструє, описує, систематизує і архівує.

У нього є таблиці.

Схеми.
Дерева родоводів.

Хронології.
І ще одна таблиця, щоб не загубитися в попередніх таблицях.

І десь у цьому всьому губиться дрібниця:

персонаж у тексті… має просто зайти, сказати “привіт” і вийти.

Але автор у цей момент уже знає:

що цей “привіт” сказаний людиною, яка в дитинстві боялась грози, любить гречку з молоком, пережила екзистенційну кризу у 14 років і має складні стосунки з дядьком по лінії матері.

І все це – заради сцени, де він просто… передав папку.

Це той випадок, коли бекграунд настільки глибокий, що в ньому можна втопити окремий роман.

І ще один – про те, як автор це все складав.

А текст такий дивиться на це все і якось невпевнено запитує: “Може… ти мене теж колись напишеш?”. Бо на сторінці автора вже викладені п’ять глав і місяць тримаються на місці, чекаючи шосту.

12. Письменник “в потоці”

Цей лютий тип письменників приступає до письма без жодної ідеї, без жодного плану, без розуміння, куди це все взагалі має рухатись.
У нього є тільки одне – натхнення. І віра, що “по ходу розберемося”.

Герої тут не прописані – вони “самі якось підуть”.

Сюжет не побудований – він “якось складеться”.

Логіка не перевіряється – вона “якось підтягнеться”.

І вони справді “якось” ідуть. Кудись повзуть або вистраждано шкандибають. Іноді навіть разом.

Сцена починається як розмова – закінчується спогадом. Потім раптом з’являється новий персонаж. Потім герой уже в іншому місці. Потім у нього нова мотивація, про яку він сам дізнався дві сторінки тому.

Бо потік, бачте, краще знає.

Автор у цей момент щиро переконаний, що перед нами не хаос, не сюжетна анархія і не втеча здорового глузду з місця подій, а живий творчий процес. Мовляв, саме так народжується справжня історія: без плану, без контролю, без гальм і, бажано, без свідків.

А читач у цей момент почувається, ніби його посадили в машину без водія, без карти, без ременя безпеки і з фразою:
“Розслабся, брате, тут головне – довіритися потоку.”

І машина, що характерно, справді кудись їде.
Просто спершу – в ліс, потім – у канаву, потім – чомусь у флешбек, а звідти вже прямо в екзистенційну кризу другорядного персонажа, якого ще пів сторінки тому взагалі не існувало.

Це той рідкісний випадок, коли текст не пишеться –
його просто несамовито несе.

І ти або робиш вигляд, що це геніальна імпровізація,
або лежиш десь між абзацами, збитий цим сюжетним маршрутним таксі без водія, розкладу і совісті.

Уся ця галерея – не про те, щоб когось висміяти чи розставити ярлики. Це радше дзеркало, в яке іноді варто заглянути. Бо майже кожен, хто пише, хоч раз та й ловив себе або на зайвому пафосі, або на спокусі “підкрутити” логіку заради ефекту, або на бажанні пояснити читачу ще раз… і ще раз… про всяк випадок.

І це нормально. Погано – коли це стає не випадковістю, а стилем.

Тому якщо десь між цими дванадцятьма персонажами ви раптом упізнали себе – це не вирок. Це просто точка, з якої можна стати кращим. А якщо впізнали когось іншого… ну що ж, значить, ви вже достатньо досвідчений читач, щоб бачити трохи більше, ніж просто текст. І це, погодьтесь, уже непоганий бонус до всіх пережитих літературних “злочинів”.