12 письменників літературних злочинців (ч2)

(ілюстрація до письменник-кат сюжетів)

6. Письменник-ґазлайтер читача

Тут усе “не те, чим здається”.

Потім ще раз не те.

А потім автор перевзувається в польоті ще разів п’ять — просто щоб уже напевно добити все живе й залишити читача десь посеред тексту з поглядом людини, яка щойно втратила не тільки нитку сюжету, а й повагу до власного інтелекту.

І тут головне — не плутати його з письменником-Сфінксом.

Сфінкс хоча б грає чесно.

Він знає відповіді на свої загадки й акуратно, майже ювелірно, розставляє їх по твору: у деталях, натяках, сценах, репліках, дрібних зламах інтонації. У нього загадка — це частина конструкції.

А цей — ні.

Цей не загадує.

Цей просто ховає сенс у пральній машині, запускає режим віджиму, а потім дивиться на читача з виразом:

“Ну що, не вловив багатошаровість?”

У Сфінкса лабіринт має схему.

У цього — просто темний підвал, у якому після кожного повороту тобі ще й лампочку викручують. Спочатку ти чесно намагаєшся грати в цю гру: ловиш натяки, збираєш логічні нитки, стежиш за подіями, намагаєшся зрозуміти, де тут справжній сенс, а де димова завіса.

Але після п’ятого такого перевзування ти вже не розплутуєш сюжет – ти просто втрачаєш логічні нитки подій і починаєш підозрювати, що проблема в тобі.

І в цьому весь фокус.

Бо це справді виглядає як задум: не просто заплутати, а акуратно довести читача до стану, де він сам собі каже:

“Мабуть, я тупий.”

Хоча насправді ні.

Просто в якийсь момент автору стало мало інтриги, і він почав не будувати складність, а підміняти сенси, міняти правила гри на ходу й удавати, що це “багатошаровість”.

Насправді ж це не тонкий сюжетний лабіринт.

Це коли тебе водять колами по темному підвалу, гасять світло після кожного повороту, а потім ще й питають, чого ти такий розгублений.

І найгірше, що десь до середини тексту ти вже не шукаєш істину.

Ти просто молишся, щоб автор хоча б сам пам’ятав, хто в нього ким був три глави тому.

7. Письменник-некромант кліше

Ти відкриваєш книгу — і з перших сторінок відчуваєш, що в повітрі вже щось не так.

Не сюжет, не інтрига… запах. Ледь вловимий, знайомий.

Ніби десь поруч щойно відкопали щось старе й урочисто вирішили: “о, воно ще нічого, нехай побігає”.

І от він виходить на сцену. Не як автор. Як археолог із лопатою, який переплутав розкопки з творчістю.

Задача некроманта не в тому, щоб щось вигадати, а в тому, щоб щось викопати і підняти з мертвого.

Причому не щось рідкісне й антикварне, що потребує обережності й розуміння контексту. Ні. Він лізе прямо в масові поховання сюжетів, де лежать тисячі однакових історій, давно списаних у літературний утиль.

Обраний — є.

Таємний спадкоємець — обов’язково.

Bad boy із травмою, якого “ніхто не розуміє” — у повному комплекті.

Сильна й незалежна, яка чомусь стабільно втрачає координацію саме в його обіймах — присутня.

І весь цей цвинтарний ансамбль він піднімає з такою серйозністю, наче щойно відкопав загублений рукопис, який переверне літературу.

Проблема лише в одному.

Трупи хоч і пересуваються на своїх двох (якщо пощастить), але тхнуть за версту.

У нього персонажі відпрацьовують свою роль, поки некромант смикає за ниточки.

Сюжет вже десь повторювався сотні та сотні разів, але цього разу вже точно він повториться особливо – думає некромант.

Емоції не народжуються — вони підсовуються з написом: “ось тут вам має бути не байдуже”.

І найцікавіше — подається це не як вторинність.

А як традиція.

Як “вічні архетипи”.

Як “працюючі формули”.

Ні, друже.

Архетип — це коли ти береш щось базове й пропускаєш через себе.

А не коли ти витягуєш з-під землі готовий шаблон, струшуєш з нього пил і думаєш, що цього достатньо, щоб він знову став живим.

Бо різниця між архетипом і кліше — проста.

Архетип живе.

Кліше — просто не встигло остаточно розкластися.

8. Письменник-пояснювач

Деякі тексти не просто читаються — вони сідають поруч, кладуть руку на плече й починають із тривожною ніжністю пояснювати тобі те, що ти й сам уже зрозумів три абзаци тому. Читача вони вважають людиною, яка щойно впала з табуретки й тимчасово втратила здатність розуміти елементарні речі.

Якщо герой засумував – вам про це скажуть.

Потім покажуть.

Потім ще раз уточнять, що це був саме сум, а не легка меланхолія чи, не дай Боже, складніший емоційний стан.

І так – по колу, поки навіть найбільш терплячий читач не почне сумувати вже разом із героєм, але з зовсім інших причин.

Окремий вид збочення – це тиша.

Навіть якщо герой усю главу сидить один у кімнаті, одного разу сказати, що навколо тихо, цьому автору, звісно ж, мало.

Ні. Треба, щоб тиша, тихо, мовчання, беззвуччя, нерухома тиша, глуха тиша повторилися разів десять, щоб, боронь Боже, читач випадково не подумав, що там десь за шафою грає духовий оркестр.

І в якийсь момент виникає геніальне відчуття: навіть якщо поруч впаде ядерна боєголовка, змететься пів району, вікна вилетять разом із сенсом життя, то не мине й двох абзаців, як у текст знову урочисто ввалиться тиша.
Бо автору мало, щоб ти її відчув.

Йому треба, щоб ти задихнувся від неї через повтор.

Це вже не пояснення.

Це словесне втовкмачування, де підозра давно переросла у впевненість:
автор не піклується про читача.

Він його методично душить уточненнями.

9. Письменник-реєстратор дій

Комусь подобається Тиша, а ось цьому подобається двіж, але не в класичному розумінні. Тут двіж живе не в історії. Він методично прописується в тексі, вказуючи на кожну дію персонажів: “Він сказав. Вона сказала. Він подивився. Вона зітхнула. Він встав. Вона сіла.”

І так сторінку. Потім ще одну. І ще – якщо в автора вистачить витримки остаточно перетворити художню сцену на канцелярський документ.

Формально тут усе рухається.

Люди ходять, сідають, дивляться, відповідають, повертають голову під кутом тридцять градусів і знову щось кажуть.

Але життя в цій сцені нема. Узагалі.

Найсмішніше, що навіть щирі почуття тут передаються через той самий протокол дій.

Не біль – а “він опустив очі”.

Не любов – а “вона подивилась на нього”.

Не напруга – а “він стиснув кулаки”.

Не розпач – а “вона сіла на стілець і мовчала”.

Тобто замість живої емоції тобі підсовують сухий акт спостереження, ніби почуття людини можна повноцінно передати методом інвентаризації рухів.

Замість сцени – перелік.

Замість ритму – тупе клацання дій.

Замість літератури – відчуття, що ти читаєш або протокол допиту, або звіт камери спостереження, яка сумлінно зафіксувала, хто коли встав і куди подивився, але так і не зрозуміла, що між цими людьми взагалі відбувалось.

Цей автор занурює читача в канцелярську версію реальності, ніби той опинився всередині протоколу спостереження: рух є, фіксація є, а от життя, емоція і сенс десь загубилися по дорозі.

(Частина 1)

(Частина 3)