Оповідь про втрату та надію...

Вітаю! Пишу відгук на твір Насті Твіґа “30 причин мого мовчання”. Це короткий любовний роман, який у 64 сторінках зосередив дуже багато емоцій. Головна героїня Карина приїхала з Києва до рідного міста після п’ятирічної відсутності – до матері, щойно втративши батька. Несподівано вона зустрічає своє перше кохання, Артура… 

Тут немає великої динаміки зовнішніх подій – але коли щось стається, то змінюється все. Головна героїня – не солодка дівчинка і не “холодна бізнес-леді”. Вона настільки справжня і впізнавана, що інколи дратує, інколи викликає співчуття, часом ловиш дивовижну схожість із самою собою, а подеколи думаєш, що на її місці вчинила б інакше… Коли вона знаходить слова для самовиправдання і для самокатування, вагається і викриває себе…

Окремою удачею, як на мене, став образ Артура. Карина сама розуміє всі ризики – раптом її пам’ять зберегла його таким, яким вона хоче його бачити, раптом це лише її власний самообман, раптом вона сама у всьому винна… Але серцю не накажеш, і найгірше, зрештою, завжди – чи не надто вже пізно? Для будь-чого, насправді. 

Ця історія здалася мені дуже наповненою. Вона про любов і про кохання. Про гострий біль непоправної втрати, коли пачка цигарок у сховку – це остання пам’ять про батька, яку можна відчути пальцями, – і про страх забути. Про провину і гордість. Про боягузтво і втечу. Про те, як ми звикли до того, до чого ніколи не мали звикати. І все ж – про надію. Надію побачити і відчути, зберегти і бути живою.

..