Ось ми й підійшли до моменту, коли правда виповзає назовні... А вечір у Віти й Адама так гарно починався.

Після вечері ми вмостилися у спальні в кріслах біля вікна. Я тримала келих вина за ніжку, іноді робила невеликі ковтки, відчуваючи приємне тепло, що повільно розтікалося по тілу, а разом із ним — дивне, тихе відчуття спокою. Розмови текли легко, невимушено, ми перескакували з теми на тему, згадували смішні історії, обговорювали книги, які читали, сперечалися про героїв і знову сміялися, і мені здавалося, що я можу говорити з Адамом безкінечно. У якийсь момент я зловила себе на думці, що цей день — ніби початок чогось нового і приємного, такого, що хочеться берегти.

А вранці з'явилася вона — головна таємниця Адама...

Різкий, єхидний жіночий голос вирвав мене з цього тепла так раптово, що я навіть не одразу зрозуміла, де я.

— Гарно ви тут влаштувались, голубки.

Я розплющила очі і різко піднялася, серце шалено калатало, сон ще не встиг відступити повністю. В дверях стояла жінка, років сорока, зі складеними на грудях руками, і дивилася на нас так, ніби бачила щось огидне. Вона мала доглянутий вигляд, акуратну зачіску, здавалась навіть привабливою, але цей холодний, злий погляд псував усе, робив її обличчя жорстким і неприємним.

І Віта не витримала — просто втекла, не дочекавшись пояснень.

Я зупинилася, сперлася рукою об стовбур дерева, заплющила очі і намагалася дихати, повільно, глибоко, але ридання все одно підступали, душили, не давали зробити нормальний вдих. І раптом я не витримала, крик вирвався сам, різкий, відчайдушний:

— За що ти так зі мною, Адаме?! Я ж тебе кохала…

Ліс мовчав. Тільки листя тихо шелестіло десь високо, і цей звук здавався занадто голосним на фоні моєї тиші всередині. Я витерла сльози, повільно вдихнула і пішла вперед, не озираючись, з розбитим серцем — подалі від Адама і того болю, що він мені завдав, від усього, що ще вчора було таким важливим. 

Читати: "Крихка довіра" 

Мої соцмережі: ТікТок та Інстаграм