Я розумію, що не всім читачам зрозуміла важливість цього роману. І я їх розумію — жодним чином не засуджую, адже це залежить лише від пережитого досвіду. У кожного він свій.
Лише переселенці можуть зрозуміти, що таке «портал» насправді. Більшість із нас може потрапити додому лише увійшовши у нього.
Важко передати, наскільки сумують за домом ті, хто вирвався з окупації.
Деякі сцени я писала крізь сльози. Зупинялася, бо біль ставав нестерпним.
Алісу я навмисно зробила незручною для оточуючих — такі люди найбільше страждають у житті. Особливо в армії.

Наділивши її силою, міцними друзями й владою, я дала їй вибір — між хорошим, добрим і чимось іншим.
Якщо книга стане бодай трохи популярною, я одразу почну писати наступну частину.
Бо які ж це можуть бути «Хроніки», якщо вся історія вміщується в одну книгу?

Отже, до нових зустрічей у Луганську.
Сподіваюся, цього разу він не спатиме.