Привіт, дорогі букнетівці

Прийшов час знайомитися з нестримними героями Galileo-7: Не відпускай мене.

Вони примудрилися не тільки полетіти в космос, а й встановити там свої правила. Чи вийде у них усе? 
Читайте.

Книга бере в конкурсі кодвсесвіту (щоправда, заявка поки на модерації).
Отже, головні герої: 
 

Я не мала тут бути. Моє місце — в бібліотеці або в крайньому разі в черзі за шаурмою біля метро. Але у Всесвіту, як виявилося, дуже специфічне почуття гумору. Він не питає: «Патриціє, сонечко, ти впевнена, що хочеш змінити затишний диван на міжзоряний хаос?» Він просто дає тобі під зад і каже: «Тримай пригоду. І не скигли, ти ж сама прагнула чогось цікавого».

Хоча, якщо бути чесною… Всесвіт лише допоміг. А почалося все з цілком конкретної людини.

З Гліба.

Ну звісно. А з кого ж іще? Якщо в моєму житті стається щось епічно неправильне, десь поруч обов’язково має бути Гліб. Це вже закон фізики.

А ось як Патя описує Гліба: 
 

Він високий, худорлявий — з тих хлопців, на яких будь-яка футболка висить так, ніби це дизайнерський оверсайз, а не просто річ, яку він витягнув із купи чистої білизни. У нього темно-русе волосся, яке вічно стирчить у різні боки, і обличчя, яке могло б належати якомусь античному герою, якби той провів забагато часу за кодуванням. Особливо ці його губи — чіткі, ніби викарбувані з мармуру. Коли він мовчить (а робить він це часто), вони здаються суворими, але варто йому ледь помітно всміхнутися — і ти вже забуваєш, що хотіла йому врізати за чергову порцію зарозумілості.

Але головне — очі. Світло-блакитні, наче лід у морозилці, який щойно дістали. Вони зазвичай дивляться не на тебе, а ніби крізь — туди, де в його голові вже прораховано п’ять варіантів розвитку подій, і в трьох із них ми вже програли. Я таких людей називаю «небезпечними». Бо якщо ти чогось не розумієш — значить, ти вже в грі. Просто тобі забули видати правила.

✨А це передполітний інструктаж✨ (або порушення протоколу)

— До речі, ти так і не відповів на одне важливе технічне питання.

— На яке? — він ледь помітно нахмурився, мабуть, очікуючи запитання про систему життєзабезпечення чи координати астероїда.

— Чи входить поцілунок у стандартний передполітний інструктаж? Ну, знаєте, для стабілізації емоційного стану екіпажу?

Гліб завмер.....

— Зараз не час, — спробував він повернути контроль над ситуацією.

— А коли? Коли мене вже понесе в чорну діру? Чи коли ми будемо відбиватися від космічних піратів? Глібе, лови момент, поки я не передумала бути милою.

Він видихнув. Тихо, майже пошепки, так, що це відчулося шкірою:

— Ти просто неможлива.

Я усміхнулася своєю найбільш «відмінною» посмішкою:

— Зате зі мною цікаво. Визнай це.

І в наступну секунду, коли я відвела погляд та втратила пильність — він це зробив.

Він поцілував мене.

Ну і наостанок

«Ну що ж, Системо, — подумала я, стискаючи кулаки. — Готуйся. Бо в твій ідеальний код щойно потрапив вірус на ім’я Патя.

Отож, пропоную веселу подачу зовсім серйозної історії. Ви ж не забули, що Патя - відмінниця і може знайти похибку в будь-якій впорядкованій системі.

Діліться своїми враженнями, бажано під книгою в коментарях.
А я Вам щиро дякую за підтримку.
Хто дочитав, Ви герої !