“погляд Медузи” Любко Дереша. (від Василь Сторчак)

Цим текстом ми відкриваємо нову серію оглядів художньої літератури, яка, на нашу думку, заслуговує уваги професійної психологічної спільноти.

Огляди вестимуть професійні психологи та письменники. У центрі кожного тексту - не лише аналіз, а й спроба подумати вголос про те, як література може бути способом бачити, відчувати, осмислювати і, можливо, допомагати.

Першою у фокусі - книга Любка Дереша «Погляд Медузи». 

Ми починаємо саме з неї, тому що ця книга ставить важливе питання: що відбувається з психікою, коли втрачається контакт? Що стається, коли ми починаємо бачити себе й інших крізь призму травми? Розмова про цю книжку - це водночас розмова про війну, про втрату взаємності, про внутрішню скам'янілість і про пошук мови, здатної це витримати. 

Роман "Погляд Медузи" Любко Дереша цікавий зверненням до міфу, погляд через який вже сам по собі піднімає ряд психологічних питань, котрі зараз живуть в нас – в тих, кого зачепила війна. Всіх, кого зачепив цей "Погляд Медузи".

Міфи, як найдавніший спосіб пояснення світу є ілюстрацією психічних процесів. Психологія існує всередині міфології. Роман «Погляд Медузи» спонукає навіть не до питання: всередині якого міфу ми опинилися? І навіть, якби цей роман стверджував певне бачення, певну  інтерпретацію міфу, ба більше, навіть, якби сам Дереш нам диктував власне бачення, як істину, то міф про Медузу породив би своїми алюзіями питання: в якій саме його інтерпретації існуємо ми?

"Погляд його впізнає мене, але не помічає…". Медуза, як травма. Єдиний міф, але своя власна пітьма

Реакція на травму індивідуальна. Хтось біжить, хтось кидається в бій, хтось завмирає. Любко Дереш зображує різних людей зі спільним минулим, але з особистим, неповторним болем, що ілюструє якими ми є неповторними не тільки, коли на нас падає світло, але й тоді, коли ми знаходимося в темряві. 

Ця неповторність є причиною тієї дистанції, що з’являється між нами на фоні травми, але ця особистісна неповторність є і відповіддю на питання, як нам бути з цією спільною для всіх і при цьому такою особистісною для кожного, травмою війни.

Скажіть відверто, що закам'яніло у вас після її погляду? Не мені і нікому іншому, а лише собі. Що окам’яніло, коли прийшла вона і забрала ваше спільне минуле, залишивши на його місці тих, хто тепер мав народитися з темряви – скам'янілих всередині, але при цьому скам'янілих кожних по своєму? 

Що тепер спільне у вас, окрім такого різного досвіду в цій пітьмі – досвіду “нуля” чи тилу, еміграції чи бомбосховища, де зіштовхується кожен в своїй самотності з тим самим питанням, що й перші люди на планеті: що тримає в нескінченному небі зірки?

В тій чи іншій мірі, суспільство на початку війни закам'яніло. Хтось справлявся з цим в діяльності, хтось тікав, хтось завмер. Ці реакції стали управляти нами, реакції, як спосіб подолати жах в собі. Особисто я знаходжу ідею Любко Дереша звернутися до міфу, якщо не геніальною, то найдоречнішою, в контексті того, як можна зараз говорити про війну. Говорити про війну під час війни. 

Чому ця книга варта уваги? Ми не можемо говорити про війну з необхідною для цього дистанцією, не можемо вийти з травми, віддалитися, але при цьому ми не можемо й не говорити про війну, тому що чим довше ми не говоримо про неї, тим більше кам’яніємо. 

Цей роман нагадує, що на початку війни ми були всередині одного міфу і це нас об’єднувало. Я боюся, що ми можемо бути зараз в тому самому міфі, але в зовсім іншій його точці – в самій темній точці, там, де Персей ще не отримав свого дзеркала, щоб ми змогли усвідомити все жахіття того, що з нами зробила травма. В кого вона нас перетворила. Нам потрібно говорити. Нам потрібно дзеркало.

Скажіть відверто, чи була думка хоча б раз, що більше ніколи ви не зможете знайти спільну мову з тими, кого ще вчора знали все життя? Якщо лише тобі не пощастило з Медузою зустрітися поглядами – це ще півбіди, але ж не пощастило всім й серед цих всіх є ті, кого ти любиш. Навіть тим, хто біжить, від окам’яніння вже не втекти, бо як можна втекти, коли в цій пітьмі ми всі один для одного стаємо Медузами? Саме цей, тепер вже новий досвід в новій реальності, де у кожного своя власна градація болю. Вона дивиться на тебе своєю окам’янілістю і пробуджує в тобі твою.

Коли я читав книгу, то вирвав одну фразу і шукав, де її записати – "погляд його впізнає мене, але не помічає". Потім я прочитав іншу і згадував, де я сидів точно так само закам'яніло, не наважуючись відповісти на дзвінок ще нещодавно тієї людини з якою не потрібно було шукати спільну мову, бо ця мова була спільною апріорі, але апріорі змінилося на апрістеріорі (те, що випливає з досвіду) і наше тепер апрістеріорі мало конкретні географічні координати – Бахмут і Авдіївка.

Було місце, яке я перечитав двічі: "… так, було би значно простіше, якби замість Славка я справді побачив когось іншого, я міг би вважати тоді, що мого товариша підмінили, що в нього вселилися джини й іфрити війни — але все було якраз навпаки, джини вселилися в нас, у мене — злі духи повсякдення, привиди мирного тилу, чужими стали ми всі, чужим, не таким, став весь світ, який ми колись розділяли зі Славком, і сьогодні він, зазирнувши мені в очі, попросив піти із його життя, і це було, було, істинно це було…" .

Травма зробила із Медузи Горгони чудовисько і її погляд, що перетворює все живе в камінь – це метафорично ніщо інше, як неможливість контакту. 

Колись дуже давно, я читав "Всередині помийного відра" Фріца Перлза і запам’ятав думку, що якщо я буду в масці і ти будеш в масці, то контакт неможливий - шкіра обличчя торкається тільки внутрішньої сторони маски. Твоя твоєї, моя моєї. Щоб контакт став можливим потрібно зняти маски. Маска Медузи Горгони – це навіть не маска, а стан глибокої психологічної травми, де після зіткнення з жахіттями сам вираз твого обличчя, твій погляд тепер вже унеможливлює подолання дистанції між вами. Між тими "вами", де колись ця дистанція легко могла скорочуватися взаємною готовністю зняти маски для контакту. Але травма – це явище індивідуальне, навіть якщо причина її об’єднує. Кожному із героїв роману прийдеться справитися зі своєю внутрішньою Медузою самому.