Ми продовжуємо цикл статей про сучасні українські книги. Цього разу в центрі уваги — збірка оповідань Євгенії Бєлорусець «Щасливі падіння», відзначена Міжнародною літературною премією Haus der Kulturen der Welt. 

Книга «Щасливі падіння» Євгенії Бєлорусець побачила світ у 2018 році. У центрі її оповідань — жінки, історії яких могли б здатися незначними, якби не акцент авторки саме на цій незначущості не вказував нам на протилежне, адже дуже багато приховано в цій мимолітності та за цією фрагментарністю. Збільшувальне скло магічного, гротескного, абсурдного, застосоване в цій книжці, допомагає побачити надломленість і травми маленької людини.

Половина історій так чи інакше стосується людей зі Сходу України. У 2020 році Євгенія Бєлорусець отримала за «Щасливі падіння» Міжнародну літературну премію Haus der Kulturen der Welt.

Оповідання цієї книги — немов різкі, розкидані перед тобою фотографії. Авторка навмисне посилює фокус кожної з них, ніби підказуючи: життя людей і їхні реакції бувають настільки трагікомічними, від абсурдної безглуздості до шаленства, що сил вести логічну розмову просто не лишається. Будь-яка спроба понятійно впорядкувати те, що відбувається, ризикує не лише потонути в абсурді, запропонованому самою реальністю та її героями, а й завести тебе в ще більший ступор перед ним.

Коли мова відмовляється служити — лишається лише загострити погляд. Перетворити реальність на гротеск, довести її до карикатурної межі, до крайнього абсурду, не для того, щоб її спотворити, а щоб розгледіти головне - ту тривогу, яка рухає людиною в момент, коли земля йде з-під ніг.

Діалектика абсурду

На перший погляд, логіка — це прерогатива мислення, а не почуттів. Емоції здаються ірраціональними, і все, що можна прорахувати розумом, виявляється недоступним серцю. Але, можливо, немає у цьому світі нічого логічнішого й природнішого, ніж реагувати ненормально на ненормальні обставини. Нормально бути ненормальним у ненормальному світі.

Я знаходжу багато ніжності в історіях, описаних Євгенією Бєлорусець, тому що довести до трагікомічного може майже кожен, хто має хоча б мінімальне чуття гумору. Але довести так, щоб не висміяти, а загострити рівно настільки, наскільки потрібно, не принижуючи; підвищити різкість, але не скотитися в пасивну агресію — це можливо лише дбайливими, обережними дотиками, коли фокус залишається на болі, самотності, крихкості людини перед абсурдним світом.

Дивно, але коли навколишня дійсність вибиває опори з-під ніг і перестає бути логічною, коли вже не вистачає понятійного апарату, щоб описати абсурд, який не тільки робить тебе заручником ситуації, але ще й вимагає визнання, що театр абсурду — це норма. Саме в такі моменти ірраціональна частина людини подає сигнали: мислення можна обманути, але емоції не збрешуть, так само як симптоми хвороби не дадуть удавати, що хвороба — це нормальний стан організму.

Виявляється, емоції мають власну логіку. І так само, як гаряче прагне охолонути, а високе — знизитись, емоції прагнуть своїм особливим, ірраціональним способом — через людину й її реакції на середовище — врівноважити зовнішній абсурд внутрішнім. Це логічний сигнал: щоб адаптуватися до божевілля, треба бути божевільним, інакше не вийде. Це здорова реакція на нездорові обставини. А отже, саме реакція людини дає визначення буттю, як логічному або нелогічному, як безпечному або небезпечному, як такому, що творить або руйнує. Така от діалектика абсурду.

Героїня одного з оповідань, зі Сходу України, говорить:
«Ви намагаєтесь піти? Марно! Я теж намагалася піти, намагалася виїхати, переїхати до Львова або до Києва, а потім — куди завгодно. Але піти неможливо. Машини в якийсь момент перестають виїжджати з міста, потім ви дізнаєтесь, що рейсові автобуси і маршрутки теж давно не ходять, і ви розумієте, що назавжди залишилися там, де перебували, власне, тільки заради того, щоб у якийсь момент покинути це місце».

Майже як у Семюеля Беккета, «У очікуванні Ґодо»: «Прекрасне місце, надихаючі перспективи. Ходімо звідси».

Кожна історія показує, наскільки складно підібрати слова до того, що відбувається.

Якщо й можна описати нездатність людини до доброти, то лише вихваляючи її доброту, називаючи її величною. Бо ти сам бачив, як він підняв з асфальту мертву пташку, щоб забрати її додому й доглядати за нею.

А якщо зачинниками невдалого бунту в місті виявляються не хто інші, як манікюрниці та перукарки з салону краси, то, це мабуть, тому, що рятувати світ — завдання краси. Просто вона не завжди з ним справляється.

І якщо вже зустріти людину біля виходу з метро, то тільки таку, яка стоїть там саме тому, що нікого не чекає. «Так, я приходжу сюди іноді, кілька разів на тиждень, стою біля виходу з метро і нікого не чекаю». Він відмовляється від розмови, від знайомства, бо колись зрозумів, як це добре — стояти тут і нікого не чекати.

А якщо солдат — то він бере за дружину саму війну. І так далі.

Тільки от, читаючи ці оповідання, часто гротескно-комічні у своїй абсурдності, раптом бачиш під одним із них фотографію надгробків із підписом: «Надгробки, якими у 1996 році виплачували заборгованість із зарплати на шахтах Нововолинська. Залишки цієї зарплати й досі лежать на території однієї з шахт». Хіба це не гротеск? Тільки в цьому випадку — це чистісінька правда.