«хто ти такий?» Артема Чеха (автор Василь Сторчак)

Ми продовжуємо цикл статей, в яких аналізуємо сучасну літературу. Цього разу в центрі уваги роман Артема Чеха «Хто ти такий?», прочитаний крізь психотерапевтичну оптику: ПТСР, дефіцит опори та безліч питань - «Хто ж ти такий?»

Я, Фелікс і ПТСР

Фелікс, ветеран-афганець з виразними симптомами ПТСР, волею долі на протязі близько десятиріччя стає близьким для маленького хлопчика, що зростає в атмосфері дев’яностих в одному із провінційних міст України. 

Я не зміг пройти повз книгу Артема Чеха «Хто ти такий?», яка є прекрасним приводом підняти тему про пост травматичний стресовий розлад, напрочуд відповідальну тему для нашого суспільства, бо це те невідворотнє найближче майбутнє, що наступить тяжкістю деструктивної поведінки і амбівалентних почуттів на таких самих дітей із безлічі сімей в різних куточках країни.  

Тимофій, очима якого в романі ми бачимо Фелікса, з дитячою допитливістю і наївною відвертістю перше, що запитує у Фелікса при знайомстві: чи той вбивав на війні. Далі, протягом всієї книги, кожний раз, коли Фелікс напивався, а це траплялося постійно, від нього звучало подібне: «цими руками я вбивав» або «я вбивав з одного удару». 

«У такі моменти Тимофій ненавидів його. Якоюсь глухою і бридливою ненавистю, що проростала ще з тих далеких часів, коли Фелікс відібрав у нього віру в казку і Дядю Бобу, викорчував її, мов старий трухлявий пень, залишивши чорну вирву розчарування й калові маси на рушнику. Він ненавидів його до сліз. Ненавидів за слабкість, за втому, за те, що навколишня дійсність тисне зусібіч, топче і душить, а тут ще він зі своєю продірявленою головою, зі своєю війною, відбитими кістяшками, водярою, кров’ю, плачем, з усією цією вологою, яка вичавлюється з нього, мов зі свіжої бринзи. Всі його стогони і прокляття, весь цей бруд, який він лишає на кухні. Та що на кухні – у житті Тимофія також». 

Фелікс – дезадаптований і зламаний, але хлопчик все таки має до нього почуття, прив’язується, тому що у Феліксі він знаходить щось таке, чого йому не вистачає в його оточені, в його житті. 

Вічно відсутній батько Тимофія, який абсолютно загублений в хаосі дев’яностих, не включається з інтересом в життя сина. Фелікс же відносився до Тимофія з інтересом, а хаос дев’яностих ніби навіть йому гармонічно підходив – зламана людина в зламаному суспільстві – без амбіцій, без можливості втекти від свого минулого, як і справитися з ним, а також без можливості щось змінити в своєму житті зараз. Іноді здається, що він живе одним днем без цікавості до власного життя, пливе за течією й коли не вдаряється об камінь свого ПТСР, то проявляє чутливість і людяність до оточуючих, одним із яких є цей хлопчик. Їх стосунки тривають близько десятиліття – Фелікс то з’являється, то зникає, завжди готовий допомогти і підтримати, але постійно зривається, не здатен допомогти сам собі. Інші йому також не здатні допомогти, по-перше, тому що самі ледве справляються з скрутою, безгрошів’ям, що іноді здається межує з безвихіддю, а по-друге, бо не відповідають йому на його тверезі прояви чутливості своєю власною, ніби їх ледве вистачає на те, щоб витерпіти п’яного Фелікса, який або плаче, або дебоширить, а скоріше, одночасно й те, й інше. І постійно повертається до війни, яка не відпускає.

«Говорили про біль, що труїть, про віру, що залишилася десь у бункері біля баграмського аеродрому, говорили про їхні гори та їхню гордість, згадували місця і висотки, заплямовані кров’ю та бойовою доблестю, а за який час перейшли на мугикання й виття. Так і сиділи, мугикаючи й виючи. Фелікс уже навіть не пив. Закрив долонями обличчя, скавчав, шепотів крізь пальці щось нерозбірливе, щось жахливе і моторошне, від чого виникало відчуття якогось потойбіччя. Сухого і холодного».

Цікаво, що в цьому романі саме хлопчик, що тільки формується, який конче потребує опори в дорослих, потребує постійності, але ніде її не знаходить – ні в батьках, ні в школі, знаходячись в постійному дефіциті, але при цьому, незважаючи на деструктивну поведінку Фелікса і його також непостійність, ніби відчуває, що він хоч і чужий, як далекий родич, як дід-п’яниця, що навідується часом і «токсичить», але при цьому завжди має цікаві історії, які радий з тобою обговорити, а головне, що ставиться до тебе з якось людською теплотою, хоча й через призму свого, для тебе ще дуже не зрозумілого, важкого життєвого досвіду. Одне тільки тобі зрозуміло, що цей досвід якимсь чином давить й на тебе, але що ти, як дитина можеш, якщо навіть оточуючі Фелікса дорослі не знають, як з ним бути.

« – Я офіцер! – кричав він. – Та мені плювати, – відповідала Ліда. – Гівно ти, а не офіцер. Фелікс шаленів, ричав, пускаючи слину, валив кулаками по меблях, доводячи свою офіцерську приналежність. – Як ти смієш, тварь! – кричав він. – Я воював! – Проти кого ти воював? Ти, гівно! Проти кого? Ти водку жрав, а воювали твої пацани. Він замахувався на неї ребром долоні, вона відбивалася бучком від лапти, кров із його кистей і ліктів бризкала на двері й на стінку. Він вибігав у коридор, кричав і розмахував скривавленими руками, ніби бився з мухами, знову повертався до кімнати, налитий образою і гнівом. 

… Враз його очі зіщулювалися, він починав плакати, повторюючи одні й ті самі слова про війну. Так тривало чи не весь рік. Тимофій усьому цьому був свідком, зазвичай не втручався, але траплялося, що й сам був не в найкращому гуморі, залітав до їхньої кімнати й заходився кричати підлітковим ламаним голосом. Він кричав то на Фелікса, то на Ліду. На нього за те, що бухає. На неї, що все це терпить».