Роман "Дзвонять дзвони" ожив

Друзі, хто про що, а я про нові візуали для свого роману "Дзвонять дзвони".

Я у невеличкій відпустці, тож коли, як не зараз, мені нагадати вам про його існування ☺️

✍️ Хай якою специфічною не була б ця книга, присвячена подіям, що передували 24.02.2022 – вірю, що вона зайде вам цікавіше із ілюстраціями, яких до неї тепер понад 150 ✨

Окремим викликом та водночас задоволенням було візуалізувати образи персонажів другого плану, людей з нашої реальності, які разюче не відповідають уявленням ШІ про канонічну привабливість. 

І подивіться, що вийшло.

(з глави 5 "Бізнес та любов")

– “Мальборо” червоне, – похмуро буркнув Гена Виноградов на прізвисько Виноград, схиляючись до віконця тютюнового ларьку, яке розпливалось перед його очима через головний біль.

– Добре-добре, чоловіче, тільки не схиляйтесь так близько, – відповіла кремезна тітка у кіоску, відсуваючись подалі від потужного перегару, яким він дмухнув у віконце. – Може, вам жуйку продати?

– Для чого, красуне? Може, ти зі мною на побачення зібралась?

– Ще чого!

– Отакої! “Кошка бросіла котят, пусть *бутся как хотят”, – давлячись хрипким гавкаючим сміхом, пробубонів собі під ніс Виноград, запалюючи міцну цигарку.

Дебелий 45-річний чоловік у дешевій дутій куртці, із сигаретою поміж пальців та сильним запахом перегару, він був персонажем, якого більшість перехожих радо обходили десятою дорогою. Під шапкою, яка щільно облягала його масивний череп, виднілася червона і доволі нахабна пика, вкрита колючою щетиною. Кожна усмішка демонструвала, що місце принаймні двох зубів у його роті займали золоті коронки.

Простий кнопковий телефон, що він тримав у кишені, голосно поцвірінькав. Діставши його (уважний спостерігач помітив би у цей момент на руці Винограда татуювання, яке натякало на його близьке знайомство із місцями позбавлення волі) він прочитав коротке SMS.

– Що ж, бувай, кралечко. Ти сама не знаєш, що втратила, – підморгнув він тітці у кіоску.

(з глави 8 "Сіра зона")

Черга за гуманітаркою поволі просувалася. Двоє чоловіків з похмурими байдужими обличчя найманих вантажників витягали та роздавали пакети, в той час молода волонтерка ставила якісь відмітки на новенькому планшеті та обдаровувала кожного з отримувачів допомоги сором’язливою (можливо, через встановлену на її зуби брекет-систему), доброзичливою усмішкою. Жінка була високою, однак горбилась, наче цуралась свого зросту. Її усмішка, в купі з відкритим і дещо наївним поглядом великих, немов у персонажа аніме, очей, створювали величезний контраст з сірістю та нужденністю, що їх випромінював натовп у черзі. Так само контрастувала із атмосферою повністю російськомовного міста і її дзвінка українська:

 – Будь ласка, пані, тримайте, на здоров’я. Будь ласочка, пане, тримайте, бувайте здорові.

Більшість людей у черзі були місцевими пенсіонерами, пільговиками або малозабезпеченими. До будь-якої допомоги вони ставились із вродженою підозрою, наче намагались розгледіти мишоловку, у якій знаходиться пропонований їм сир. Навіть не знаходячи підступу, вони усе одно почувались обманутими: мабуть, десь у іншому місці або у інший час заберуть у рази більше, аніж тут дають. На сяючу посмішку волонтерки вони дивились з-під лоба, немов очікували, що це усміхнене дитя “не від світу цього” почне агітувати їх до якоїсь секти чи політичної партії.

Реакція людей на пакети із “гуманітаркою” відрізнялась від того, що Євгенія Пономаренко уявляла, коли шляхетно вирішила пов’язати життя із роботою у гуманітарній сфері після закінчення Українського католицького університету.

(з глави 8 "Сіра зона")

43-річного Грішу Плюща дзвінок шваґра заскочив на кухні двокімнатної квартири у Донецьку. Квартира була жінчина, дісталась від тестя, та Гріша почувався у ній вже зовсім по-хазяйськи.

Із розпатланим волоссям і червоним обличчям, вкритим чорною із сивиною щетиною, одягнений у сімейні труси у клітинку та білу майку не першої свіжості, з під-яких виглядали добряче-волохаті пахви, руки та ноги, він був персонажем майже точно списаним із мужика з Таганрогу з відомої гумористичної передачі “Наша Раша”. Образ доповнював забацаний стіл зі скатертиною у горошок, натюрморт на якому складався із початої чекушки горілки, гранчака, жерстяної банки зі шпротами, половинки чорного хлібу, малосольних огірків у скляній банці, а також залишків холодцю у білій керамічній мисці.

– Здорова, Колюня. Шо ти там, братчику? – вже дещо сп’янілим голосом радо привітав він шуряка, облизуючи вимащені у шпротах пальці.

Всупереч враженню, яке складалося, коли бачиш Грішу добряче піддатим о п’ятій вечора у будній день, він не був безробітним. “Я приватний підприємець” – любив казати він, не завжди уточнюючи, що усього лише тримає точку продажу й ремонту електроніки у підземному переході неподалік. Він був непоганим технарем, і був здатен заробити цим на життя. Та на Новий рік він вирішив взяти собі відпустку, себто піти у запій, що розтягнувся аж до Водохреща.

(з глави 9 "Застигле минуле")

З вікна автомобіля усміхалось кругле, усміхнене обличчя Ромича, схоже на Колобка у шапці. Разом з фізіономією з вікна висунулась рука із цигаркою.

– Залізай, чого стоїш, тормозок?! – гукнув його він.

Вони досі називали його так. Він не ображався, адже хлопці просто дуркували. Та і що б він їм, зрештою, зробив?

У свої дев’ятнадцять Кіріл був довгов’язим, худорлявим та нескладним, так ніби фігуру його тесав скульптор-початківець. Він відпустив своє світло-русяве волосся так, щоб воно спускалось майже до плечей. Думав, що буде так виглядати неформатно, старше та розкутіше. Та над ним почали кепкувати через те, що він зробився схожим на дівчину.

– Здорова! – стрибнувши на заднє сидіння, де лишалось не так багато місця для колін пасажира, він радісно потиснув руки друзями.

Ромич втиснув педаль газу майже у підлогу, щоб його “ластівка” сторчголов рвонула з місця. Неможливість привернути увагу перехожих автівкою, яка була лише на кілька років його молодшою, він компенсував понтами: литими дисками, спойлером на багажнику, синьою неоновою підсвіткою під днищем та агресивними наліпками, дивне сусідство яким складала плашка таксі. Тюнінг ніби підбурював до агресивної манери їзди, і Ромич легко піддавався цій спокусі, наскільки дозволяв мотор потужністю у 81 кінську силу. Звичайно ж, він не забував при цьому врубити на повну потужність бадьорий російський репчик.

Кіріл засміявся, як і личить при хлопчачій розмові про дівчат, та із задоволення поринув у вир заборонених задоволень, які робили його, як він сподівався, своїм серед хлопців: запалив цигарку, підчепив одну з пляшок пива “Девятка крєпкоє”, що лежали у пакеті на сидінні поряд, та підставив обличчя прохолодному вітру з вікна, який розтріпав йому волосся (ох і отримав би за це на горіхи від матері, якби вона побачила!).

(з глави 9 "Застигле минуле")

Смуглява дівчина років сімнадцяти завстаршки із дещо скошеними очима, тендітна та тоненька, як тростинка, чудово вправлялась, встигаючи діставати, нарізати, важити, рахувати гроші і відсипати решту із вправністю, гідною сорокалітньої тітки, що півжиття відпрацювала за прилавком. Як і вперше, коли він побачив її тут, Кіріл замилувався як крихітні долоньки дівчини (не більші, як у дитини!) легко витягають з-під прилавки велику палицю вареної ковбаси та впевненим рухом відрізають від неї шматок. Дивлячись на ці чіткі рухи, було легко уявити, як вона рішуче відчикрижує голову курці та общипує її від пір’я, або, скажімо, зупиняє на ходу норовливого коня. В неї і голос був таким – дуже дорослим і сильним, а характерний кримськотатарський акцент додавав йому своєрідності та загадковості.

(з глави 13 "Зернятка реваншу")

Розігнувши натруджену спину, Жанна Степанівна – огрядна 46-річна тітка у помаранчевій фуфайці комунальної працівниці – із задоволенням вдихнула по-весняному тепле повітря. Ніхто так не радів лагідному лютому, як комунальники. Адже зазвичай у цю пору року вони мусять працювати, як раби на галерах, із шуфлями й ломами, прибираючи сніг, розбиваючи кригу та збиваючи бурульки у подвір’ях будинків. “І ви помиляєтесь, якщо гадаєте, що за це хтось доплачує” – подумки докорила комунальниця невідомому співрозмовнику. На її обвітреному обличчі, що ховалось під копною неохайного русявого волосся, завше можна було побачити хронічне невдоволення ображеної життям людини. Її очі ніколи не полишав докір, адресований кому-небудь: від невдячних жильців, за якими вона мусить прибирати, до місцевої й центральної влади. Набундюченій мармизі дуже пасувала цигарка: червоні “Прилуки”, адже хіба її зарплатні вистачить на щось ліпше?

– А хто такий той Гузар? – наморщивши лоба у роздумах, запитала Раїса Миколаївна з шістнадцятої квартири, короткозоро схилившись над анкетою-опитувальником.

(з глави 13 "Зернятка реваншу")

У ранкові та вечірні години зал був набитий, як банка зі шпротами. Та навіть у цьому геть непафосному місці, часом подібному за атмосферою на маршрутку у годину пік, новачки подекуди кидали здивовані погляди на кремезного літнього качка.

Ці люди не знали, що безсоромно роздивляються Глєба Іларіоновича Мілютіна, який був від їхньої уваги зовсім не в захваті. Не відали вони й те, що мешкає цей чоловік неподалік, у колишньому гуртожитку “Мотор Січі”, та займається у цій тренажерці півжитття.

Та їхню увагу одразу ж привертала його стара, заношена до дір майка. Майка виглядала настільки жалюгідно, що її хотілося гидливо узяти одягненою у гумову рукавичку рукою, жбурнути у корзину для сміття та нанести на ту корзину позначку про біологічну загрозу.

Що й казати, Глєб Мілютін не був вимогливим до естетики. На відміну від більшості відвідувачів качалки, він навіть майже не дивився у дзеркало, коли тренувався. А уздрів би там огрядного і дужого 52-річного дядька, чиє похмуре обличчя поросло неохайною кудлатою бородою, наполовину сивою. Надбрівні дуги виступали над очима так сильно, що здавалося, ніби чоловік увесь час дивиться з-під лоба. Неправильної форми поламані вуха свідчили про борцівське минуле. Сірі очі випромінювали таку непривітність та мізантропію, що заговорити із ним незнайомець міг наважитись лише за крайньої необхідності.

(з глави 19 "Сліди пожежі")

Спровадивши не без труднощів Аронівну, Сьома зітхнув із полегшенням. Як усе одно вже збудили, то поставив заварюватися міцну каву по-турецьки, позіхаючи та насвистуючи невизначену бадьору мелодію.

Око ненароком зачепилося за велике дзеркало у повний зріст. Перед ним полюбляли “пудрити собі носик” натурниці. Та зараз дзеркало сором’язливо тулилося у дальньому кутку, поміж невдалих полотен та іншого мотлоху.

Із дзеркала на нього дивився високий, худий, повністю лисий і поголений чоловік середніх, у кращому разі, літ. Заспаний, у зручному, але потяганому клітчастому червоно-чорному домашньому костюмі, і таких саме капцях, з окулярами, що висіли на мотузочці на шиї, він виглядав несхожим на того харизматичного ловеласа, з яким звик себе асоціювати. Та рефлексувати з приводу своєї зовнішності чоловік аж ніяк не мав наміру.

Із задоволеним белькотінням він перелив запашну каву із турки у філіжанку. Апетитно принюхався до неї та сьорбнув із задоволенням, ледь не обпікши губи. Затим заходився дбайливо набивати запашним тютюном велику покручену різьблену люльку, немов позичену в самого гетьмана Сагайдачного.

Прикривши голомозу макітру картузом, щоб не застудитися, він відчинив віконце. На горище увірвалося морозне повітря й шум одеських двориків. Зробив із насолодою кілька глибоких затяжок, чергуючи їх із ковтками кави. Навіть зумів випустити майже зразкове димове кільце, склавши губи трубочкою.

***

Книга до вашої уваги, завершена та безкоштовна. Бажаєте підтримати автора – додайте її у бібліотеку, а якщо вже почали читати, то діліться враження у коментарях, ставте вподобайки, оцінки до розділів та загалом не стримуйте себе ☺️ Доки твір бодай комусь цікавий – він живе ❣️