Кажуть, що темрява — це лише відсутність світла. Але наші предки знали краще. Вони вірили, що після заходу сонця світ змінює господаря. Саме тому з’явилися сотні забобонів: не свисти в сутінках — заклѝчеш біду; не дивись у дзеркало о третій ночі — побачиш чуже обличчя; не відгукуйся, якщо почув своє ім’я з порожнечі.
Психологи називають це парейдолією — грою уяви, коли мозок перетворює безформну тінь на силует хижака. Але чи тільки уява змушує серце калатати, коли за вікном лунає незрозумілий шурхіт? В антропології є цікава версія: нічний страх — це відлуння прадавнього знання про тих, хто приніс нам заборонену мудрість. Тих, хто навчив нас рахувати хвилини до світанку... і відміряти час, що залишився.
Сьогодні, коли згасне світло, не поспішайте засинати. Прислухайтеся до звуків у вашій кімнаті. Бо те, що ви вважаєте власним диханням, може виявитися зовсім і не вашим… Темрява не просто чекає — вона чекає саме на вас, день за днем, рік за роком. Вона жде, коли у вас не залишиться світла, аби поглинути те, що вже давно стало належати їй.
І моя вам порада: коли надумаєте почати читати «Темні історії Малефича» — щільно зачиняйте вікна та затягуйте їх шторами.
Бо ніч ніколи не буває просто порожнечею.