Фрін обіймав Василину, а вона тулилася до нього й шепотіла:

–  Живий! Живий!

Вона вдивлялася в обличчя, яке здавалося і чужим, і рідним водночас. Над ними висів місяць, зорі крижаними крихтами Трибожцевої перепічки розсипані по густій фіолетово-чорній скатертині неба.

Фрін нахилився і поцілував її так, наче пів життя не бачив. А може так воно і є? Пів життя не помічати справжнє кохання, пів життя не знати про дочку та онуку, пів життя жити осліпленим пристрастю до тієї, якої він ніколи не буде гідним. Шукати пів життя у кожній жінці її хижі риси, купувати продажних чорнооких дівок, щоб вигукувати її ім’я, щоб володіти маревом спогадів та мрій, щоб обіймати самотність та розчинятися у порожнечі.

«Дотик Півночі».

Незабаром нова глава

Візуал від ШІ