Новий рівень реалізму. Як вам такі візуали?

Це ж треба, минуло майже два роки, як я виклав на Букнеті перший розділ роману “Дзвонять дзвони”. І близько десяти місяців – як твір набув статус завершеного.

✍️Роман є ризикованим експериментом, який зухвало вибивається із загального вайбу платформи. Він – не про війну, але присвячений подіям, які відбувалися в Україні напередодні повномасштабної війни, з 14 січня по 24 лютого 2022 року. І має дикий по тутешнім міркам обсяг у 957 сторінок. Знаю, ви вважаєте, що люди, які пишуть стільки літер – з'їхали з глузду... може ви і праві ☺️

“Дзвонять дзвони” написано у чудернацькому форматі калейдоскопу. Це серія переплетених між собою нарисів із життя великої кількості людей. Кожен заклопотаний власними проблемами і мріями – і все це на тлі реальності, яка стрімко котиться до прірви.

❤️ За час перебування роману на Букнеті я був щасливий отримати детальні, щирі та надихаючі відгуки до роману і окремих його глав. А також рекомендації від колег Тетяни Овчіннікової та Єви Ромік. Дякую кожному, хто прочитав книгу і залишив коментарі – це багато для мене значить ❤️

⛅ Проте залишилось відчуття, що твір помітили не усі, кого він міг би зацікавити.

Всього 198 читачів додали книгу до бібліотек (для порівняння, мій флагман “Погляд на зорі” мав честь опинитися у 2135 бібліотеках). Зі 101 вподобайки, припускаю, значну частину колеги-автори поставили авансом, “по дружбі”, не читаючи.

Я деякий час міркував, як вдихнути у роман нове життя, аби читачі помітили його. І в певний момент мене осяяло – не вистачає якісної візуальної частини! ✨Відверто кажучи, на неї просто забракло часу, коли я із останніх сил дописував ночами текст.

Тож я засукав рукави і засів за ШІ із твердим наміром побудувати цілісну систему ілюстрацій до роману – у одному стилі, одного рівня деталізації та реалізму, які виглядатимуть наче кадри із фільму, знятого за мотивами книги…

Мати Василева! Я не уявляв, у що встрягаю. Трудомісткість цієї роботи виявилась вражаючою. Так як вже взявся за щось – доводь до кінця. Навіть якщо це означає витратити дуже багато вечорів/ночей, аби згенерувати понад 150 (!!!) зображень. Під які спочатку треба розробити промти. І які згенеруються на більш-менш пристойному рівні далеко не з першої спроби.

Не скажу, що все вийшло ідеально. Кожен, хто працював з ШІ-генераторами, знає – це непросто. Він не зобразить тобі двічі одну й ту саму людину, як його не дресируй – все одно будуть відмінності.

Але у підсумку вийшло щось таке, за що мені все ж не соромно.

Тож найближчим часом чекайте серію дописів, присвячених “Дзвонам”, у яких я демонструватиму, що в мене вийшло з візуалами.

Усі ілюстрації (так-так, усі ті понад 150 штук!) я інтегрував у текст відповідних розділів. Тож усі бажаючі можуть погортати і всі їх побачити. А тут викладаю маленький тізер.

***

У першому розділі ми знайомимося із Сашком Капланом, журналістом та письменником, який походить із українсько-єврейської сім’ї, що емігрувала до Канади на початку 90-их. Він прибуває на історичну Батьківщину, яка застигла на порозі епохальних для неї подій, у січні 2022 року. Прибуває не тільки і не стільки заради репортажу, скільки заради того, аби закрити давній гештальт, і, можливо, знайти щось давно загублене у складний для себе період життя. У подвір’ї будинку, де колись жили його батьки, він випадково натикається на двох дівчат, Галю Тарасевич та Любу Нікіфорову…

Сашко увійшов до батьківського дворика. Його чоботи стукали по припорошеній снігом бруківці, розносячи луну шестикутним простором.

Праворуч кособочився убогий цегляний недобуд. Зліва зневажливо косилася на руїну офісна чотириповерхівка, пихато хизуючись свіжопофарбованими стінами, новими вікнами і вивісками різних фірм. Пузатий “Land Rover” займав дбайливо відзначене паркувальним конусом місце. Судячи з прудкості, з якою йому допомагав охоронець – людина на ньому приїхала не остання.

Та Сашка цікавив не офіс, а будинок, що бовванів наприкінці двору. Хитрий ріелтор, щоб здати тут втридорога квартиру, міг би описати його як “споруду царських часів в історичному районі Києва”. Але це був той випадок, коли старість не прикрашала. Втомлена п'ятиповерхівка на один під'їзд кожною цеглиною демонструвала, що час, який пройшов з далекого 1905 року її народження, не минув безслідно.

Одне рятувало цю розвалюху – сусідство. Як деякі дівчата прагнуть оточити себе страшненькими подружками, так і цей будинок вдало розташувався між вже згаданою руїною праворуч і ще більш жалюгідною конструкцією, що впритул тіснилась до офісу, зліва. Стіна цієї останньої була поцяткована тріщинами. Сашко сфотографував її у режимі нічної зйомки, іронічно подумавши, що міг би використати цей кадр, якби йому бракувало ілюстрацій для репортажу про наслідки землетрусу.

Ігровий майданчик під стіною, прихований парою дерев, однаково органічно вписався б у статтю про недбалість муніципальних служб або про небезпеки, що підстерігають дітей на вулицях міста. Малечі на майданчику не було. Лавка привабила лише втомлену пенсіонерку із палицею. Бажання старої перепочити в затишному місці коло дому, мабуть, переважувало побоювання, що їй на голову впаде цеглина.

Сашко буквально наскочив на двох дівчат, що сховалися тут, тримаючи електронні сигарети. Офіціантка, що він її помітив раніше, була одною з них – це вона раділа, що у місті є туристи.

Зблизу було помітно, що вона ще зовсім юна. Може й двадцяти нема. Впадали у вічі виразні скули та жваві риси обличчя. Навіть дивно, що погляд Сашка першим сфокусувався саме на ній. Адже її сусідка була неймовірною красунею, яких нечасто побачиш поза обкладинками журналів. Вона випромінювала справжній фонтан сексуальності, наче казкова Клеопатра – висока, струнка, спортивна, із вражаючими апетитними формами, бездоганно укладеним прямим чорним волоссям, густими чорними бровами та віями та ідеальними білими зубками.

Красуня, якій дуже пасувала чорна норкова шубка й маленька сумочка від модного європейського бренду (навіть дивно, звідки в її юному віці гроші на елітні аксесуари) спрямувала на Сашка пронизливий погляд великих карих очей. Можливо, в тому погляді й була цікавість. Та Сашко, чиї очі самі собою сором’язливо опустилися донизу, не був точно у цьому впевнений. Ще зі школи, коли він був довгов’язим шепелявим хлопцем із брекетами на зубах, у ньому зберіглась невпевненість у спілкуванні з протилежною статтю. Через неї його погляд інстинктивно минав найкрасивіших та найяскравіших дівчат. А от дивитися в обличчя подружки Клеопатри, чиї щоки через його раптову появу вибухнули рум’янцем, було зовсім нестрашно.

Сашко не встиг второпати, як його підхопив вир подій. Чарівна Клеопатра щезла, а він не згледівся, як опинився наодинці за столиком у напівтемному приміщенні, заповненому хмарами кальянного диму. Оглядаючись на різні боки, де диміли кальянами здебільшого пари й невеликі компанії, він наморщив лоба. Якого дідька він тут робить?!

Галя, що хутко бігала між столиками, не змусила себе довго чекати.

– Що бажаєте?

– Сам не знаю. Я не курю. Тож, може, чаю?

– Сьогодні Старий Новий рік. Чому б не відсвяткувати глінтвейном?

– Звучить чудово. Може, приєднаєтесь?

– В мене зміна до другої ночі, тож, на жаль, не можу собі дозволити.

– Шкода.

“На жаль” та “шкода” засвідчили обопільний інтерес. Сашко спіймав погляд дівчини, і переконався, що йому не здалося. Він відчував, як від спонтанного флірту розганяється кров, а турботи про ненаписану статтю витісняють думки іншого характеру.

– Ну то хоч постійте трохи коло мене. Я ж можу бути вимогливим клієнтом, який дуже довго не може визначитись із замовленням? – підморгнув дівчині Сашко. 

***

P.S. Ну, якось так. Що скажете - норм чи стрьом? ☺️