Відгук написано в рамках безстрокового марафону Тетяни Гищак.

«Походеньки кота» — Яніна Фенікс

Чесно кажучи, не очікував, що книжка так зачепить. А вона зачепила.

Авторці вдалося те, що насправді дуже важко зробити — показати війну очима того, хто не розуміє, що відбувається, але відчуває все до дрібниць. Барсік не знає слова «окупація», але знає запах горілої землі. Не розуміє, чому зникли його двоногі, але залишається чекати. І саме через цю котячу простоту — б'є в саме серце.

Перший розділ підкупає гумором: амурні пригоди рудого нахаби, самовпевненість господаря двору — читаєш і посміхаєшся. Але вже з другого розділу тон змінюється непомітно, м'яко — і раптом розумієш, що сміявся, а тепер стискається десь усередині. Барсік тягне мишей до підвалу — піклується як вміє. Барсік ховається від окупантів у підвалі. Барсік залишається сам.

Сцена з медаллю — нашийник із шевроном — одна з найкращих у книзі. Смішно і розчулює одночасно. А зустріч зі своїми двоногими після довгої розлуки — без зайвих слів, просто муркотіння на радощах — якось пробиває більше, ніж будь-який пафосний монолог.

І так само органічно — третій розділ з немовлям. Будь-який власник кота впізнає цей стрес який перживає ваш котик коли рядом з нм зявляється мала дитина яка ну прямо таки дуже активна. ☺️ Але Барсік і тут не здається — знаходить спосіб вимикати «сирену» і навіть вважає себе першим вчителем малого.

Фінал — повернення додому — простий і правильний. Бо що не кажи, дім — то є дім.

Присвята наприкінці — особистий Рижуня — нагадує, що за цією історією стоїть щось реальне і боляче. ☠️⚰️

Дякую авторці за цю книжку. Легка за формою — і зовсім не легка за змістом. ✨