Вирішила теж доєднатися до нового руху, який створила Tatiana Gubonyi :)

Сонце сьогодні було неймовірним теплим, справжнім, першим по-справжньому весняним. У такі дні Париж зазвичай пахне вологою бруківкою та обіцянками чогось нового.

Еліза зупинилася біля ятки пана Гійома зовсім випадково. Її притягнула вицвіла палітурка старого видання Пруста, що лежало на самому верху стопки. Вона розгорнула книжку, і між сторінками промайнув привид сухої лаванди.

— Це видання 1947 року, мадемуазель, — тихо промовив пан Гійом, не піднімаючи очей від свого блокнота. — Дуже рідкісний екземпляр. Такі книги не можна просто так гортати.

Еліза посміхнулася. Кілька хвилин тому вона кудись поспішала: робота, звіти, нескінченні дзвінки. Але тут, під вивіскою Au France, час несподівано завмер.

Поруч хлопець у джинсовій куртці завзято вишукував щось серед поезії, майже торкаючись її ліктем, але це дівчину геть не дратувало. Вона провела пальцями по шорсткому паперу і помітила, що хтось підкреслив олівцем фразу: «Щастя — це стан душі, а не обставин».

— Я її забираю, — сказала Еліза.

Потім розплатилася, притиснувши Пруста до грудей, і зробила крок убік, збираючись пірнути назад у гомінливу вулицю. Але світло було занадто сліпучим, а її думки — занадто далеко. Тож вона зачепила плечем того самого хлопця в джинсовій куртці. Книжка відразу ж вислизнула з рук і впала прямо йому під ноги, розкрившись десь посередині.

— Ой, вибачте! Я зовсім... — почала вона, але замовкла, зустрівшись із ним поглядом.

Він не виглядав роздратованим. Навпаки, у його очах світилася цікавість. Він швидко підняв книжку, притримуючи пальцем сторінку, і простягнув її Елізі з легкою, ледь помітною посмішкою. Та відчула, як щоки зрадницько запекли. Треба було щось сказати, щось розумне, щось, що виправдало б її незграбність. Але в голові, як на гріх, крутилися тільки щойно прочитані рядки.

— «Якщо трохи помріяти — це небезпечно, то вихід не в тому, щоб мріяти менше, а в тому, щоб мріяти більше і весь час», — випалила вона перше, що спало на думку.

— Що ж, це... Досить радикальний метод лікування реальності, — відповів він, не відводячи погляду. — А ви вірите в доленосні цитати, чи мені все ж варто попросити ваш номер?

— Для початку можна просто сказати імʼя, — засміялася Еліза, і потім швидко додала:

— Вірю в цитати. Можу ще вам щось зачитати за кавою.

Так вони поспіхом залишили лавку пана Гійома позаду, крокуючи в бік набережної. А старий книгар поправив кашкет і повільно підвівся зі свого стільця. Швидко поглянув на порожні місця на полиці, де ще хвилину тому лежали Пруст та збірка поезії. Нахилився до картонної коробки під прилавком і дістав звідти дві абсолютно ідентичні книжки. Ті ж самі вицвілі палітурки, той самий запах лаванди й паперу.

Старий обережно поставив їх на ті ж самі місця, де вони були раніше, і змахнув невидиму порошинку з корінця.

— Одна пара на сьогодні є, — тихо пробурмотів він собі під ніс. — Почекаємо тепер наступну.

І знову вмостився на своє місце, розгорнувши блокнот. Весна в Парижі щойно почалася, а в його ятці було ще багато книжок, які чекали на «своїх» людей.