«Єдність авторів» подяка та повна історія❗️

Мене дуже зворушила історія, яку ми створили у рамках марафону "Єдність авторів". Дорогі колеги:

Вікторія Берлі

Оксана Павелко

Любава Олійник

Ірина Скрипник

Джулєта Матикота

я вдячна витраченому вами часу на прийняття участі. Захоплююсь кожним з вас і однозначно, мені є чому у вас навчатись. Ця міні історія, вийшла дуже емоційною та насиченою.

А для вас дорогі читачі ось зібрана воєдино вся історія:

 

 

ПОЛУМʼЯ, ЩО НЕ ЗНАЛО ПРАВДИ

 

Ніч була надто тиха.

Не та тиша, що заспокоює — жива, наповнена шелестом листя і далеким співом нічних істот. Ні. Це була тиша мертва. Вона стискала груди, як холодні пальці, і шепотіла про небезпеку ще до того, як її можна було побачити.

Еліар стояла на краю урвища, її плащ із білого сукна повільно колихався від вітру, наче саме світло торкалося її плечей. Сріблясте волосся спадало на спину, відбиваючи місячне сяйво, а в очах горів той самий вогонь, що супроводжував її все життя — віра.

Віра в світло.

Віра в правду.

Віра в те, що темрява — це зло, яке потрібно знищити.

— Вони тут, — тихо сказала вона, не обертаючись.

Позаду неї заворушилися воїни Ордену. Блиск броні, приглушений дзвін металу, напружене дихання. Вони дивилися на неї, як на провідника, як на ту, що ніколи не помиляється.

І вона не могла дозволити собі помилитися. Адже була воїном світла.

— Пам’ятайте, — її голос був спокійний, але різкий, як лезо. — Темні не знають милосердя. Вони спотворюють усе, до чого торкаються. Не вагайтесь.

Не вагайтесь.

Ці слова вона чула ще дитиною.

Коли стояла серед попелу свого дому.

Коли тримала холодну руку матері.

Коли дивилася на чорні постаті в диму і вірила — це вони винні.

Темні.

З того дня її життя стало простою прямою лінією: знайти, знищити, очистити.

І вона йшла нею без сумнівів.

До цієї ночі.

Знизу, з темного лісу, піднявся рух. Тіні почали відділятися від темряви — мов живі. Безшумні. Непомітні. Невловимі.

— Вперед, — прошепотіла Еліар.

І світло зірвалося вниз.

Бій почався без крику.

Лише спалахи магії розривали темряву: золоті, чисті, сліпучі. Вони розсікали ніч, як блискавки, і кожен удар ніс із собою переконання — це правильно.

Еліар рухалася швидше за думки. Її клинок світився, залишаючи за собою сліди світла, коли вона прорізала тіні. Ворог падав один за одним, але…

Щось було не так.

Вони не відповідали так, як завжди.

Не кидалися сліпо вперед.

Не шипіли від ненависті.

Не кричали проклять.

Вони… відступали.

— Вони тікають! — вигукнув один із воїнів.

— Ні, — тихо сказала Еліар, і її серце вперше за довгий час пропустило удар. — Вони відводять нас.

Занадто пізно.

Земля під ногами здригнулася.

Світло згасло.

І темрява… не просто прийшла — вона накрила їх, як хвиля.

Еліар встигла підняти клинок, але з усіх боків виринули постаті. Вони рухалися як одне ціле, мовби пов’язані невидимою ниткою. Їх було більше. Значно більше.

Удар.

Ще один.

Її світло розсікало, відштовхувало, але…

Вони не били, щоб убити.

Вони били, щоб зупинити.

— Чому… — прошепотіла вона, відчуваючи, як хтось вибиває клинок із її руки.

Метал дзенькнув об каміння.

Хтось схопив її за зап’ястя. Холодна, але не жорстока хватка.

— Досить, — пролунало поруч.

Голос.

Глибокий. Втомлений.

Не сповнений ненависті.

Еліар різко обернулася.

Перед нею стояв чоловік. Його очі — темні, як ніч, але в них не було того, що вона чекала побачити.

Не було жорстокості.

Не було люті.

Не було зла.

Лише… біль.

— Вбий мене, — різко сказала вона, піднімаючи підборіддя. — Ти ж цього хочеш.

Він дивився на неї довго. Надто довго.

— Якби ми хотіли тебе вбити, — тихо відповів він, — ти б уже не дихала.

Його слова вдарили сильніше за будь-який клинок.

— Брешеш, — прошипіла вона.

— Ні, — він нахилився ближче, і в його голосі з’явилося щось небезпечне. — Це вам брехали.

Світ навколо ніби на мить зупинився.

— Темні — зло, — автоматично сказала вона, повторюючи істину, яку знала все життя.

Але вперше… ці слова прозвучали порожньо.

Чоловік гірко всміхнувся.

— Ми — ті, кого ви зрадили.

Тиша стала ще глибшою.

— Забирайте її, — сказав він іншим.

Руки знову схопили Еліар, але вона вже не виривалася.

Її погляд був прикутий до нього.

— Це брехня… — крикнула вона, але тепер це звучало як питання.

Він не відповів.

Лише відвернувся.

І саме в цей момент у її душі вперше з’явилася тріщина.

Сумнів.

І він був страшніший за будь-яку темряву.

Світло не могло зникнути так просто.

Еліар повторювала це собі знову і знову, коли її вели крізь темний ліс. Руки зв’язані, клинок втрачений, плащ зірваний десь у хаосі бою. Але не це було найгіршим.

Найгіршим було те, що її світло… мовчало.

Завжди, скільки вона себе пам’ятала, воно було поруч — тепле, живе, як дихання. Воно текло її жилами, відгукувалося на небезпеку, здіймалося полум’ям у битві.

А зараз — нічого.

Лише порожнеча.

— Ви… щось зробили зі мною, — тихо сказала вона, не піднімаючи голови.

Ніхто не відповів.

Їх було п’ятеро. Темні. Вони рухалися безшумно, наче тіні, що навчилися ходити серед живих. Їхні кроки не ламали гілок, не шаруділи листям.

Це дратувало.

— Боїтесь? — її голос став гострішим. — Без моєї сили вам легше?

Попереду той самий чоловік, що говорив з нею, навіть не озирнувся.

— Ми не забрали твоє світло, — сказав він спокійно. — Ти просто більше не чуєш його.

— Це неможливо.

— Для тебе — так.

Його відповідь була надто швидкою. Надто впевненою.

І це знову зачепило її сильніше, ніж вона хотіла визнати.

Вони йшли довго. Настільки, що навіть небо над головою змінилося — чорнильна ніч повільно світлішала, розчиняючись у холодному сірому світанку.

І тоді Еліар побачила їхній табір.

Вона завмерла.

Це… не було тим, що вона очікувала.

Не було темних веж, не було вогню, що палає криваво-червоним світлом, не було жахливих істот, прикованих ланцюгами.

Лише…

Намет за наметом.

Вогнища, над якими готували їжу.

Діти.

Діти.

Одна маленька дівчинка, років п’яти, сиділа біля каменю і щось малювала паличкою на землі. Вона підняла голову, коли Еліар проходила повз.

Їхні погляди зустрілися.

І дівчинка… усміхнулася.

Світла різко відвернулася.

— Це ілюзія, — прошепотіла вона. — Це просто… ілюзія.

— Було б легше, якби так, правда? — тихо сказав чоловік поруч.

Вона нічого не відповіла.

Її провели до одного з наметів, грубо відштовхнули всередину. Вона впала на коліна, відчуваючи, як холодна земля обпікає шкіру.

Ззаду пролунало шарудіння тканини — хтось увійшов.

 

– Це – вона? –   Еліар почула за спиною приглушений голос і важкі кроки, що наближалися. 

– Так, Маріусе…

   Дівчина  несамовито вп’ялася пальцями в землю, зіщулилась в очікуванні магічної сили, яка от-от мала переповнити її душу і тіло.

– Ну ж бо! – прошепотіла. Вона вірила, що світло повернеться до неї і розірве весь цей темний полон, розтрощить його на тисячу уламків!

   Але всередині була та сама холодна порожнеча.

  – Підведись! – Владний, спокійний голос змусив Еліар мимоволі здригнутись і вона напружилась, готуючись до невідомого. Непомітно згребла землю і міцно стиснула в руці. Поволі випросталась і рвучким рухом кинула холодну грудку просто в обличчя незнайомцю, але під його поглядом земля застигла в повітрі і розсипалась чорними крихтами. Він гірко посміхнувся.

– Не таким я уявляв твоє повернення, та на все свій час…

– Маріусе, його у нас майже не залишилося, треба поспішати. – Чоловік, який привів Еліар , злегка вклонився і швидко вийшов з намету.

  Маріус зняв свій плащ і накинув його на плечі дівчини. Вона з ненавистю пересмикнула плечима, але міцні руки втримали її, і лише тоді Еліар відчула, як дивне тепло почало наповнювати  тіло, а лють поволі відступала… Вона вперше подивилася в його очі і не побачила там мороку – лише допитливість і прихований смуток. Щось давно забуте почало прориватися  з її свідомості, гупало в скроні спалахами болісних образів:

… Вечір. Вогонь в каміні. Дитячий сміх… Усміхнена жінка пригорнулася до чоловіка… Риси обличчя такі знайомі, але все розпливається в густому тумані… Дивні незрозумілі слова і такий знайомий голос…

   Раптовий біль гострими голками пронизав тіло і, втрачаючи свідомість, Еліар почула:

-Ти все зрозумієш, коли прийде час, а зараз – відпочинь…

   Раптом знадвору почувся дивний шум, замиготіли яскраві спалахи. Маріус обережно поклав дівчину на м’які ковдри, подумав якусь мить, потім зняв свій медальйон, одягнув  на її шию і  нечутною тінню зник з намету.

 

Еліар на мить здалося, що вона отямилася, наче її свідомість силоміць тягнули крізь усе тіло, яке сковував сирий холод. Її одяг просяк вологою з туману й ледь не обліплював усе тіло.

Вона вслухалася в простір. Звуки нічного лісу пробиралися крізь густі хащі до її вух, наче через купу фільтрів — приглушені й розмиті, ніби вона була закрита в якійсь коробці. Повітря було густим, і з кожним вдихом воно обпікало їй легені своєю в’язкістю.

Дівчина розплющила налиті свинцем повіки. Розмитий погляд байдуже ковзнув темним простором, крізь який намагався пробитися ледь упізнаваний повний місяць, затягнутий темною імлою.

Тілом пройшов озноб від холоду і… темряви, а точніше — непроглядної густини темного туману.

Вона підвелася й сіла на землі, вкритій напівсухим осирілим листям, яке невдоволено шурхотіло від її рухів.

Еліар намагалася збагнути, де вона знаходиться. Свідомість поступово збиралася докупи. Дівчина намагалася пригадати останні події й зрозуміти, де вона опинилася, але розмиті образи пам’яті з намету нічого не давали — жодного натяку й розуміння, що з нею трапилося.

Підвелася на ноги й почала вдивлятися крізь темну імлу.

Здалеку почулися крики нічного птаха, ще десь промайнуло хляскання крил. Виття вовків розносилося луною густим туманом, від чого її тілом пробіглися мурашки.

Вона нічого не могла розгледіти далі за свою витягнуту руку. Та раптом побачила віддалені вогники, що ворушилися, наче згустки тьмяного світла пливли простором.

Еліар не знала, як реагувати.

Вогні поступово збільшувалися, наче наближалися до неї… і… почувся тріск сухих гілок і шурхіт минулорічного листя.

Еліар намагалася намацати свій рятівний клинок, але його при ній ніде не було. Потім вона впала на коліна й почала нервово перебирати сухе листя навколо того місця, де щойно лежала, але його так само не було.

Звуки чужої присутності наближалися.

Їй здавалося, наче сам нічний густий туман ворушиться і переливається своєю в’язкістю з місця на місце, ніби сама темрява просочується крізь сиру тканину одягу до самих кісток.

Часу обмаль…

Щось наближається ледь не впритул…

Вона рвучко підвелася, подумки зібрала всю свою волю і всю свою силу всередині себе. Потім від центру грудей спрямувала потік енергії до рук, від чого кінчики її пальців ледь помітно почали світитися, а між пальцями проблискували тонесенькі нитки блискавок.

Вона в очікуванні згрупувалася, її сила продовжувала вливатися та накопичуватися в долонях, готуючись завдати удару.

Звуки обережних кроків, тріску гілочок та шурхоту листя почали розноситися навколо неї неподалік.

Еліар не знала, чи це насувається небезпека, і якщо так, то з якого боку до неї наблизяться впритул.

Вона почала нервово озиратися по сторонах, у долонях уже збиралися згустки в’язкого світла. Вона наче відчувала клуби в’язкої енергії долонями фізично, ніби тримала затверділе світло, зібране в щільні шари.

Тріск зліва — і Еліар нервово спрямувала в нічну імлу ліву руку, але втрималася від удару, щоб не витрачати сили даремно…

Тріск позаду.

Вона швидко викинула праву руку й повернулася торсом на звук.

Знову тріск, але вже ледь не з диханням у потилицю — і вона, не кваплячись, повернулася і… різко відсахнулася назад, ледь втримавши рівновагу, й нанесла удар, не чекаючи нападу…

Еліар насилу розгледіла те, що бачить перед собою.

Перед нею стояла літня жінка. Вона тримала однією рукою смолоскип, у світлі якого її прорізане глибокими зморшками обличчя здавалося химерним, а в другій долоні тримала… її ж згусток світла, наче не впіймала його, а прийняла, як частину себе…

— Не бійся, дитино, — промовила приємним, ледь скрипучим голосом жінка.

Вона розкрила пальці — і згусток світла плавно поплив назад до Еліар.

— Не витрачай сили даремно там, де в цьому немає потреби.

Еліар прийняла свій клуб світла долонею. Вона здивовано подивилася в обличчя незнайомки. У горлі застрягла черга питань, та вона не квапилася їх відпускати.

— Не бійся темряви і того, що в ній є.

— Але ж…

— Ти просто ще не згадала себе. Хто ти насправді. Все, що ти знала з дитинства, тобі не належить. У тебе забрали твоє справжнє «я», твою справжню історію, твоє минуле і твоє походження.

Еліар нічого не сказала. Вона почала підозрювати, що тут усе не справжнє. Вона відчувала це всією своєю сутністю.

— Немає зла без добра, як і добро пізнається тільки через зло. Як і не було б світла без темряви — адже якби не темрява, ніхто б не побачив світла. Подивися на свій вогонь і подивися навкруги. Ти бачиш лише те, що освітлює світло. Але всередині тебе світло так само згасло, і ти не бачиш, ким ти була і хто ти є. Спрямуй своє світло всередину. Зазирни туди. Згадай себе. Хто ти. Звідки… Не шукай відповідей там, де ти не почуєш правди… Чи казали тобі правду рідні?.. І чи були вони тобі хоч колись рідні по крові? Шукай правду в собі…

І вона розвіялася, наче попіл від вітру, і лиш віддалений голос прошепотів із нічного темного простору:

— Скоро ти все дізнаєшся. Слухай серцем…

Еліар намагалася зрозуміти, що ця жінка щойно сказала.

Та раптом її свідомість почало тягнути… в невідомість…

Вона знову отямилася. Відкрила очі. Світло було тьмяним. Вона бачила на тканинах намету танцюючі тіні від вогню, від якого чувся тріск, і поряд лунали приглушені голоси…

 

Світ повертався не поспішаючи. Тихо, наче хтось обережно стукав у двері її свідомості.

Тріск вогню. Тепло, що не обпікає. І присутність — невидима, але дуже чітка.

Еліар не поспішала відкривати очі. Вона просто лежала й слухала власне дихання. Воно було рівним. Надто рівним для людини, яка щойно повернулася з краю.

Щось змінилося. Не навколо. Всередині.

Вона розплющила повіки.

М’яке світло багаття розливалося по намету. Тіні рухалися повільно, майже лагідно. Вони більше не здавалися загрозливими.

Він стояв біля входу. Темний силует, що ніби виріс із ночі й залишився в цьому теплому світлі. Темний!

— Ти повернулася, — сказав він тихо. Голос уже не різав. Він просто був. Торкався.

Еліар повільно підвелася. Ковдра зісковзнула з плечей. Медальйон на грудях теплішав — не яскраво, а глибоко, наче хтось дихав їй у ключиці.

— Це ти зробив? — хрипко запитала вона.

Він повільно підійшов. Зупинився за кілька кроків.

— Ні. Це ти почала згадувати.

Слова лягли м’яко. Не як удар. Як ключ, що тихо повернувся в замку.

Вона опустила погляд на свої долоні. Світло все ще жило там. Але тепер воно не рвалося назовні. Воно текло. Спокійно. Живо.

І поряд із ним… вона відчула ще щось. Темряву. Не холодну. Не ворожу. Глибоку, як ніч над лісом. Як простір між зірками.

Вона не гасила її світло. Вона його… обіймала.

Еліар різко підняла очі.

— Що зі мною відбувається?

Він дивився на неї довго, уважно.

— Ти бачиш, — відповів тихо. — Що саме? — Усе.

Вона стиснула пальці. — Це не відповідь.

Він зробив останній крок. Тепер між ними залишалося лише дихання.

— Ти все життя була лише половиною, — сказав він майже пошепки. — Тою, яку тобі дозволили бачити.

Його рука повільно піднялася. Пальці ледь торкнулися її зап’ястя.

І в цю мить усе змінилося.

Світло спалахнуло всередині. Темрява піднялася назустріч. Вони не зіткнулися. Вони злилися.

Еліар різко вдихнула. Хвиля сили прокотилася крізь неї — золота й чорна, дві течії, що нарешті знайшли спільну мову.

Вона побачила. Не очима. Себе. Дитину біля вогнища. Чоловіка з темними очима, що тримає її на руках. Жінку, яка сміється, торкаючись її волосся. Світло й темряву — разом. Не як ворогів. Як частини.

Її пальці самі стиснули його руку. І замість відштовхнути… вона відчула тепло. Не від багаття. Від нього.

Вона підняла погляд. Вони стояли так близько, що вона бачила найдрібніші риси — зморшки в кутиках очей, ледь помітну тінь втоми, людину.

— Чому я відчуваю тебе? — ледь чутно запитала вона.

Його губи ледь здригнулися — щось середнє між усмішкою й болем.

— Бо ти нарешті дозволила.

Повітря між ними стало густим. Живим.

Вона не думала. Просто підняла руку й торкнулася його щоки. Шкіра була теплою. Реальною.

Його подих завмер.

А потім він нахилився — повільно, даючи їй час відступити.

Вона не відступила.

Їхні губи зустрілися. М’яко. Несміливо. І водночас — невідворотно.

Це не був поцілунок пристрасті чи відчаю. Це був момент, коли щось нарешті зламалося. І не зруйнувалося — а розкрилося.

Світло й темрява всередині неї більше не боролися. Вони танцювали. Перепліталися. Створювали нові відтінки — такі, яких раніше не існувало.

Сірий. Ліловий. Колір світанку над горами. Колір дощу крізь сонце. Колір вибору.

Вона відсторонилася першою — лише на кілька сантиметрів. Їхні чола торкалися.

— Що це було? — прошепотіла вона.

Він не відводив погляду.

— Початок, — тихо відповів. — Початок того, що вони боялися найбільше.

За стінами намету здійнявся вітер. Полум’я хитнулося. Їхні тіні на мить злилися в одну — довгу, нероздільну.

Еліар заплющила очі. І вперше дозволила собі просто бути. Не світлом проти темряви. Не половиною. А всім одразу.

Бо світ більше не був чорно-білим, дуальним. У ньому народилися барви. І кожен тепер міг їх вибрати.
Та чи не було це черговою ілюзією?

 

Звісно, було. Бо світанок більше не був золотим, як у канонічних текстах Ордену, а був брудним, сизим, просякнутим запахом мокрої хвої та дешевого палива. Повітря вдарило в обличчя, витравлюючи залишки нічного марення.

Еліар відгорнула важку тканину намету. Зробила крок. Один. Другий. Почала озиратися. Табір все ж не був ілюзією. Він був справжнім, як і Маріус зі своїм поцілунком. Проте раєм це місце все ж важко назвати. Скоріше, згарище, що намагалося вижити.

 

Маріус ішов на пів кроку позаду. Його присутність більше не тиснула, не бентежила. Але Еліар відчувала на собі погляди інших. Вони дивилися на неї, як хижаки, яких тимчасово посадили на ланцюг.

Зрештою, Еліар зупинилася біля багаття, де закипав мідний казан. Поруч, на оберемку сухої соломи, сидів чоловік. Замість лівої ноги у нього був грубо обтесаний шматок дерева, прикручений шкіряними пасами. Його обличчя було посічене шрамами від світлових опіків. Він не посміхався. Дивився на її біле сукно — тепер брудне й порване — з такою холодною відразою, що її власне «Світло» всередині болісно стислося.

— Це ж тобі казали, що ми монстри? — чоловік сплюнув у вогонь, і вугілля засичало. — Ти тут справжній монстр. А ми просто ті, хто не вписався у ваш «ідеальний порядок». Твої побратими називали це «очищенням». Гарне слово для того, щоб спалити рибальське селище, де просто не молилися вашому Сонцю. І, звісно, варто було відрізати всім ноги. Ваш же Бог такий милостивий, такий добрий… Сонце ж благородне, воно все прощає…

Еліар хотіла заперечити. Та скепсис, її вірний захисник, шепотів: «Це пропаганда. Це одиничний випадок. Війна жорстока з обох сторін». 

На плечі незнайомця Еліар бачила клеймо, схоже на тавро її власного підрозділу. І це змусило її піти далі. Біля намету з червоним хрестом, схожим на польові шпиталі легіонерів, вона побачила жінку. Та притискала до себе дитину, чиї очі були назавжди закриті білою пеленою. Сліпота від спалаху. Прямий наслідок використання світлових гранат Ордену в закритих приміщеннях. Це не було «чисте зло» чи «абсолютне добро». Була лише ідеологія, яка в ім'я світла плодила темряву. Та що є темрява насправді? Хіба ж це відсутність світла? Чи містична сила, що чекає за межею намету? 

Еліар дивилась на поранених людей навколо, стискаючи кулон, і розуміла: справжня темрява — це іржа, яка роз’їдає людську душу зсередини, коли та залишається наодинці зі своїм страхом. Це той первісний, липкий егоїзм, що змушує бачити в іншому загрозу ще до того, як він встигне підняти руку. 

Все життя її вчили називати «темрявою» ворога, але справжня пітьма — це вміння виправдовувати власну жорстокість вищими цілями, малюючи на щитах знаки чистоти, поки ноги тонуть у крові тих, хто хотів просто жити інакше.

Справжня темрява — це здатність перетворити живу людину на «ціль», на «ворожий елемент» або «необхідну втрату». Адже війна починається не з першого пострілу, а з першої думки про те, що чиєсь життя важить менше, ніж власні переконання. Саме в цій точці народжується справжній морок, який не розсіє жодне магічне сяйво.

Еліар відчувала, як медальйон на грудях став нестерпно важким. Вона обернулася до Маріуса і прохрипіла:

— Ви привели мене сюди, щоб я покаялася? Щоб впала на коліна перед вами?

 

— Ні, ти все неправильно зрозуміла. 

— Але якби ти не вдягнув цей кулон, мені б зараз не було так боляче! Якби мене не притягли сюди до табору, я б і далі гадала, що тут живуть нелюди! Якби ти не наполягав, що мені варто щось згадати, я б ніколи не зрозуміла… що… що…

— Що твоє «Світло» не належить Ордену. Воно належить світу. І якщо ти вибереш залишитися з нами, ти будеш принцесою, що повернулася додому. Ти станеш тією, хто має загладити кожну цю рану. Твоя магія більше не буде використовуватися задля вбивства. Вона стане служити іншим, щоб зігріти їх після того, як ти колись засліпила їх.

— Але я цього не хочу!

Еліар знову подивилася на каліку. Всередині народилася лють. На Орден. На Темних. На саму себе за те, що так довго дозволяла іншим тримати свої очі закритими.

— Це твій кулон в усьому винен! Він затьмарює мій розум! Моя віра завжди раніше була непохитною!

Після цього Еліар вчепилася пальцями в тонкий ланцюжок. Медальйон здавався розпеченим тавром, що випалювало її сумління. Вона смикнула — різко, до болю в шиї, — але срібні ланки навіть не напружилися. Вони ніби стали частиною її шкіри, частиною її пульсу.

— Зніми це з мене негайно! — просичала вона, дивлячись на Маріуса. — Я не хочу більше цього бачити! Не хочу нічого пам'ятати чи розуміти! Зніми його негайно!

Вона смикала знову і знову, дряпаючи власну шкіру до червоних рубців. Її дихання збилося на хрип. Кожен рух відгукувався в голові спалахами того самого «світлого» марення. Світ навколо неї хитався, сизий туман ранку тиснув на плечі, а кулон тримав її міцніше за будь-які кайдани Ордену.

— Ти не можеш втекти від того, що вже знаєш, Еліар, — тихо промовив Маріус. — Просто згадай решту і тобі буде легше прийняти те, що ти бачиш!

— Згадати? Та я ненавиджу тебе! — вигукнула вона, замахуючись для удару, але пальці знову безсило потягнулися до ланцюжка. — Ненавиджу цей табір, ці спогади… я хочу назад! Там було все просто! Все ясно! Там було світло!

Вона майже гарчала. Її пальці тремтіли, нігті впиналися в латунь медальйона. Лють засліплювала.

Маріус зробив крок вперед і простягнув руки, перехопивши її зап'ястя, одним м'яким рухом. Потім притягнув її до себе. Еліар на мить заціпеніла. Вона збиралася вдарити його в груди, розірвати це нестерпне тепло, але його руки замкнулися навколо її плечей, наче щит. Його плащ пахнув димом, старою шкірою і чимось таким знайомим, що скепсис останній раз здригнувся і згас.

Вона ще спробувала пручатися, впираючись кулаками в його груди, але Маріус лише міцніше притиснув її голову до свого плеча.

— Тобі занадто довго брехали. Але ти впораєшся із цим.

Цей шепіт став останньою краплею. Опора під ногами зникла. Напруга, яку вона несла в собі роками, просто луснула. Перший схлип був схожий на хрип пораненого звіра. А потім греблю прорвало. 

 

Еліар уткнулася обличчям у його грубий одяг, і гарячі сльози, яких вона не знала з дитинства, нарешті потекли, змиваючи з її обличчя і пил табору, і фальшивий блиск її колишньої святості. Вона плакала ридма, здригаючись усім тілом й чіпляючись за його плащ. Кулон на грудях більше не здавався гарячим. Тепер він просто тихо бився в такт із її серцем.

— Що ж мені робити, Маріусе? Заради чого все це? Що я маю згадати?

 

Еліар не могла так просто здатися, не вміла. Це не те, чому вона була навчена. 

Відсахнувшись від Маріуса, якому тільки що шепотіла і просила допомоги, воїтелька наважилась на божевілля. Світло повернулось до неї. Світло – її порятунок. Ворог тільки бреше, насилає марення. Все її життя не може бути брехнею. Темні – зло, в якій би личині не ховались. 

Медальон знову обпікав, мучив. Якщо його не зняти руками – вона випалить його своєю магією. 

Направила вже слухняний потік до кінчиків пальців і схопилась за ціпок. Марно. Тоді від люті, болі, безвиході Еліар засяяла вся. І це стало межею неповернення.

 

Та на цей раз її світло не сліпило, не атакувало, а показувало приховане у темряві. Світло зрадило її. Видіння нахлинули юрбою, змішані, короткі, ріжучі. Вона не просто бачила, а відчувала кожною клітиною те, що пережили мешканці цього табору. Вона невмисно потрапила в їх шкури.

Образи мерехтіли, плутались. Ось їй відрізають ноги, потім вона втрачає зір, і одразу шкіру плавить святий вогонь, а сковане тіло обдирають до крові, тягнучи по гострому каменю доріг. І завжди це робить світло, холодне, жорстоке. 

– Де вони? – рик над вухом.

Розпухшу голову боляче потягнули за волосся. Вона ледь не захлинулась слиною впереміш з присмаком заліза. Очі не могла розплющити, повіки так пекли, були настільки важкими, що просто не виходило. І сльози від сонця, від білосніжних одеж.

– Іменем Святого Ордена, ти, Світлий Маріусе, станеш уроком, прикладом для всіх, що приховувати зло, допомагати йому, міняти сторони – найтяжчий гріх, зрада, яку не змиє навіть смерть.

Безвольне тіло підхопили, розтягнули руки, зв’язали ноги, й прикріпили до холодного металевого хреста.

Еліар впала на попіл землі, задихаючись. Вона тремтіла, вигиналась у нищівних судомах. Цей біль, що не знав меж, непомірний для однієї навіть сильної і хороброї воїтельки.

Маріус не розізлився. Він пам’ятав себе, свою віру, свої уявлення. Та дівчина виявилась занадто впертою. А її смерть точно не входила в його плани. Він потягнувся за власним, добре прихованим світлом. Він стане її провідником, якщо вона сама не наважується подивитись всередину себе. Він підняв її і поніс назад до намету. Поклав на ліжко, зручно умостився збоку і ніжно обійняв.

 

Лагідний хрускіт багаття. Тихий шум гілок лісу. Темна ніч, яку прорізало світло повного місяці. І ті двоє, світла і темний, схилились над маленьким згортком.

– Моя крихітна Еліаро, я тебе не віддам, навіть якщо доведеться померти, – щімко шепотіла жінка з довгими золотистими косами.

– Ліано, серце моє, мертвою ти їй не допоможеш, – високий, міцно складений брюнет притягнув її за плечі, вимагаючи подивитись йому в очі. – Вони напали на наш слід, їх занадто багато.

– Ми встигнемо, а якщо ні, я їх затримаю, – жінка рішуче зціпила зуби. – Вони йдуть за мною.

Це було правдою. Остання з древнього роду, що насмілилась сперечатись з віковими законами. Зрадниця ордена, що відкрилась коханню та істині.

– Я не зможу, – рвучко прошепотів чоловік, – залишити тебе.

– А її? – на очах проступили сльози.

– Тоді п’ять хвилин на перепочинок і біжимо далі.

Та ці хвилини стали для них фатальними. Переслідувачі замкнули їх у коло, вони не поспішали викривати себе. Підло й тихо у спину темного прилетів блискучий клинок, наповнений світлом. Чоловік впав на місці, обличчям у вогке листя.

– Сайрусе! Ні! – Ліана завила пораненим звіром.

Світлі виступили до багаття. Високі, сліпучо крижані, у блискучих ідеально чистих обладункам і з довгими розпеченими клинками. Елітний загон інквізиції, найжорстокіші і найпідступніші кати. Жінку не слухали. Їм було байдуже, хто вона. Вона мішень.

Ліана ледь встигла покласти своє дитя на пеньок, як її ноги підкосились, а голова покотилась до вогню.

 

– Вони їх вбили, а мене покарали за їх зраду сліпою покорою, – просипіла Еліар.

– Тепер ти бачила. Тепер твоя черга карати, – Маріус гірко видихнув.

– Але ж вони…

– Не всемогутні. Я навчу, допоможу.

– Хто ти, Маріусе? Я бачила твій хрест.

– Я гріх, як і ти.

Отже, його батьки теж подолали безглузду і жорстоку ворожнечу коханням. І вона почала усвідомлювати це, впізнала справжнього ворога. Миттєво медальон перестав тягнути, пекти, навіть трохи свербіти. Тепер назавжди тиша, спокій, гармонія світла і темряві у ній.

– Я з тобою, – нарешті вимовила Еліар.

ПРИЄМНОГО ПРОЧИТАННЯ! З ЛЮБОВʼЮ ВАШІ ТВОРЦІ СВІТІВ❤️❤️❤️