Ліна завмерла. Вона чудово пам’ятала ту ніч багато років тому.

— Ми тоді теж були трохи п’яні, — продовжив він, перевівши на неї погляд, який у напівтемряві здавався дуже глибоким. — Я проводив тебе до самого дому. Ми стояли ось так, один напроти одного. Я бовкнув якийсь незграбний комплімент... і поцілував тебе.

Ліна відвела очі. Тоді, багато років тому, вона дійсно заклякла від несподіванки. Вона не відштовхнула його, але й не відповіла, бо просто не зрозуміла, що відбувається. А Рустам, злякавшись її реакції, одразу відсахнувся і почав плутано вибачатися.

— «Ой, вибач... я не хотів... це все вино», — процитувала Ліна його тодішні слова з легкою, гіркою усмішкою.

— Так. Я злякався, що все зіпсував. А ти просто віджартувалася, що я п’яний дурень, і пішла додому, — Рустам гірко усміхнувся, потираючи потилицю. — Боже, який я був ідіот. Вибач мені за це ще раз. І за той випускний, і за те, що зараз про це згадав. Просто... нахлинуло.